|
|
   |
Володимир Базилевський, Анатолiй Бортняк, Петро Осадчук, Валентин Мороз, Володимир Яво- рiвський, Анатолiй Колiсниченко, Олекса Шеренговий, Вiталiй Березiнський, Борис Дерев’янко, Анатолiй Глущак, Анатолiй Качан, Богдан Сушинський, Олекса Рiзникiв, Микола Палiєнко, Iван Григурко, Олег Олiйникiв, Микола Суховецький...
Називаю цi iмена та прiзвища з пам’ятi, не дотримуючись при цьому нi черговостi, що диктується алфавiтом, нi офiцiйних та неофiцiйних рангiв, якi займали названi особистостi. Їх об’єднувало одне — всi вони були випускниками фiлологiчного факультету Одеського унiверситету iм. Мечникова кiнця 50-х — 60-х рокiв минулого столiття. I це далеко не повний список, його ще можна продовжувати i продовжувати, додаючи до нього iмена вiдомих вчених та журналiстiв. Без перебiльшення можна сказати, що власне у тi часи, iменованi як «хрущовська вiдлига», українське вiддiлення унiверситетського фiлфаку морської столицi України вихлюпнуло («хлюпни нам море свiжi лави» — П. Тичина) в український простiр потужну iнтелектуально-творчу хвилю.
Одеський фiлфак немов магнiтом притягував переважно з Подiлля та з причорноморських степiв юнакiв, якi тягнулися до слова. У наплiчнику кожного з них замiсть генеральського жезла лежав жезл чи то поета, чи прозаїка, чи журналiста. I вибраний ними факультет не розчаровував.
Причина? — запитаємо. Їх чимало. Тут i особливе одеське повiтря, ще не зiпсоване духом гендлярства i цинiзму, котре особливо проявиться у дев’яностих i нульових — у часи нашого доморощеного дикого капiталiзму. I короткочасна, але важлива для української iсторiї духовна розкрiпаченiсть, що породила благодатну атмосферу, в якiй i формувалося шiстдесятництво. Пам’ятаю, як Андрiй Малишко, виступаючи в 1963 роцi перед студентами фiлфаку, говорив буквально таке: «У вас тут свiтлi, вiдкритi люди, а не те, що в Київському унiверситетi — там усi ходять переляканi, похмурi, як тiнi».
Певною мiрою ця внутрiшня свобода обумовлювалася ще й тим, що одеське КДБ не проявляло такої прискiпливої уваги до гуманiтарiїв унiверситету, як робило це «недремне око» у Львовi та Києвi. Вочевидь, в цiй установi вважали, що «український буржуазний нацiоналiзм» не здатний прижитися в глибоко, як їм здавалося, зросiйщенiй Одесi.
Але головний чинник, котрий робив тогочасний фiлфак Одеського унiверситету елiтарним навчальним закладом, визначався особливим складом викладачiв. У зрусифiкованiй тогочаснiй Одесi це була нацiональна iнтелектуальна елiта, яка органiчно i гордо несла свою українськiсть. Осереддя цiєї елiти — Григорiй В’язовський, Iван Дузь, Михайло Левченко, Микола Павлюк, Петро Маркушевський... Це були чоловiки середнiх рокiв, котрi офiцерами, майорами та пiдполковниками повернулися з фронтiв. Увiнчанi бойовими орденами, вони були по-чоловiчому безстрашними. Завдяки вродженим талантам та працьовитостi досить швидко ставали кандидатами, а потiм i докторами наук. Ордени одягали рiдко, значно частiше — вишиванки. I робили це з якоюсь демонстративнiстю. Якщо iнодi ледь-ледь прогиналися, то тiльки для виду, все ж вони вмiли зберiгати свою гiднiсть.
Поряд з ними — старший за вiком Андрiй Недзвiдський, який ще пам’ятав безлiч фактiв та рiзного роду деталей з епохи українського лiтературно-мистецького ренесансу 20-х рокiв. Була i молодша, вже пiслявоєнна змiна — Василь Фащенко, Наталя Кузякiна. Остання справляла на всiх незабутнє враження i назавжди залишилася в пам’ятi студентiв. Щоправда, вона викладала на факультетi короткий час, переїхала до Києва, але й там не затрималася i, з метою уникнути переслiдувань за те, що не тiльки повернула українцям iм’я репресованого Миколи Кулiша, а й розкрила генiальнiсть його драматургiчного письма, була вимушена покинути Україну — виїхала в Ленiнград.
I це гроно чудових унiверситетських викладачiв, котрi гордо та впевнено несли свою українськiстьта явно домiнували в культурно-iнтелектуальному середовищi тогочасної Одеси, мало величезний формуючий вплив на студентську молодь, особливо ж на тих юнакiв, якi тримали в наплiчниках жезли письменникiв, журналiстiв, учених.
Серед тих професорiв особливо помiтним був Григорiй В’язовський, якому 2 лютого виповнилося б 100 рокiв.
Менi, його учневi, по-рiзному можна було б написати про вчителя, бо цiкавого бiографiчного матерiалу вистачає — тут i його необхiднiсть приховувати своє «куркульське» походження, i участь у фiнсько-радянськiй вiйнi («у тiй вiйнi незнаменитiй»), куди його послали зi студентської лави. Можна було б, наприклад, окремо зупинитися на розповiдi про затвердження ВАКом СРСР його докторського ступеня — там три роки поспiль вирiшували, до якої науки його приписати — до фiлософiї, психологiї чи лiтературознавства.
Але виберу iнший шлях — вдамся до живих спогадiв, бо кiлька пригаданих епiзодiв можуть бiльше розповiсти про людину, анiж розгорнута довiдка бiографiчного характеру.
I досi пам’ятаю той настрiй дивовижної пiднесеностi (його зазвичай характеризують метафорою «розпинає груди»), який охопив нас, першокурсникiв, якi схвильовано чекали першого, уже унiверситетського дзвiнка. I вiн прозвучав — довгий i якийсь урочистий. А потiм — пауза. Всi завмерли: мав увiйти наш перший професор. I вiн через якусь хвилину ввiйшов.
Здається, що ми, переважно сiльськi хлопцi i дiвчата, якi до того нiколи не бачили живого професора, уявляли його саме таким, який ось щойно зайшов в аудиторiю. Вiн пройшов до кафедри, що стояла бiля широкого та високого вiкна, за яким виднiвся розлогий каштан, поставив на пiдвiконник шкiряний, ледь потертий «професорський» портфель, i, не виймаючи з нього жодних записiв, став за трибуною, обвiвши аудиторiю, почав «читати» лекцiю. Ми дещо метушливо i невмiло почали ту лекцiю конспектувати, бо ж знали, що такою має бути наша студентська праця.
Я теж пробував конспектувати, але в мене нiчого не виходило, i я кинув це заняття, бо не вмiв одночасно слухати, думати (тобто осмислювати) та писати. Тому й, закривши зошит, почав зосереджено вдивлятися i вслухатися в професора.
Вiн був красивий — високий, в окулярах, крiзь якi дивився на нас ледь примруженими, добрими очима. Волосся густе i досить довге, посрiблене сивиною. Вiн поправляв його в хвилини емоцiйного збудження.
Зараз я вже сам прочитав тисячi лекцiй, тисячу разiв заходив в аудиторiю, вiдчуваючи погляди сотень студентiв. Iнодi думаю, що непохитне бажання стати викладачем вищої школи, зародилося у мене саме тодi, коли я, випускник сiльської школи, слухав лекцiю з теорiї лiтератури Григорiя Андрiйовича В’язовського. I тодi навiть не передчував, що вiн для мене стане Вчителем, i що я завжди буду орiєнтуватися на нього. Моє перше «вiдмiнно» було саме вiд нього. I остання оцiнка — «вiдмiнно» за рецензовану ним мою дипломну роботу — теж вiд нього.
Зi студентських рокiв мене особливо цiкавила сфера поетики, особливо ж психологiчної, яка зосереджена на проблемах психологiї художнього сприймання. Мене завжди цiкавили секрети художньої впливовостi лiтературного твору. Це помiтив Григорiй Андрiйович. Зразу ж пiсля того, як я закiнчив унiверситет, вiн запропонував менi працювати над дисертацiєю про асоцiативнiсть художнього слова.
Я не мав можливостi навчатися в аспiрантурi. Дисертацiю писав, працюючи в сiльськiй школi. Консультував мене Григорiй Андрiйович — в основному через листування або ж телефоном.
Як зараз пам’ятаю той зимовий день у зав’юженому степовому селi, що на Одещинi, коли я, 23-рiчний директор сiльської школи, закрившись у своєму кабiнетику пiсля занять, писав листа Григорiю Андрiйовичу, в якому викладав свою наукову концепцiю — вона з роками сформується у методологiчну систему, що iменуватиметься як рецептивна поетика. I досi дослiвно пам’ятаю початок того листа. Якщо набратися вiдваги i терпiння, — так писав я тодi, — то, опираючись на трактат Iвана Франка «Iз секретiв поетичної творчостi», можна розробити методологiчну систему аналiзу художностi лiтературного твору. I через те, що вона з позицiй психологiї художнього сприймання буде здатна пояснювати «секрети» художнього впливу саме словесного образу, у цiєї методологiчної доктрини будуть серйознi переваги над структуралiзмом... Структуралiсти, як вiдомо, коли переходили вiд загальних теоретизувань до практичного аналiзу конкретних творiв, шукали джерела художностi в ритмiцi, звуковому оформленнi слова, в композицiї, проте їхнiй метод переставав дiяти, коли з’являлась потреба пояснити власне «внутрiшню форму» слова (О. Потебня).
22 серпня 1979 року вiдбувся мiй захист дисертацiї. Дощовий день. Вiн заспокiйливо сказав: «На щастя». Був «сухий закон», встановлений черговою постановою ЦК КПРС. Пiсля захисту збиралися таємно, немов пiдпiльники, на добре знайомiй менi дачi Григорiя Андрiйовича, що на 13-й станцiї Великого Фонтану. Григорiй Андрiйович, його дружина Зоя Григорiвна, що зачаровувала всiх своїм неповторним одеським гумором, професор Василь Васильович Фащенко, опоненти — академiк Iгор Дзеверiн та молодий ще тодi кандидат наук Михайло Стрельбицький.
Григорiй Клочек