Сонях поезiї та вчинку

Цьогорiч в Українi раннi жнива. На минулому тижнi їх зловiсно зупинили практично повсюднi бурi та зливи з бiблiйними громовицями i градобоями. З понедiлка 18 червня почалася семиденка лiтнього сонцевороту — це найдовшi днi рiчного циклу. А у вiвторок громом з ясного неба вдарила болючо-жалобна вiсть про кончину Iвана Драча — письменника довженкiвського масштабу, великого Українця.

Мiльйони людей, i не лише на етнiчних просторах вiд Сяну до Дону, але й у Грузiї, Казахстанi, Бiлорусi, а далi — в Європi — вiд Скандинавiї до Грецiї та Iталiї, вiд Балтики до меридiана Гринвiча, на всiх континентах, перечитують бодай iнтернетiвську вiзитiвку Iвана Федоровича, уродженця села Телiженцi на Київщинi. Звернемо увагу на неспростовний факт: серед гуманiтарiїв помежiв’я двох столiть Драч у свiтовiй збiрнiй дружинi чемпiонiв за кiлькiстю статусних нагород, премiй, лiдерських номiнацiй в громадсько-полiтичних i професiйних спiльнотах. Якщо говорили про вищий лiтературний дивiзiон поколiння шiстдесятникiв (за радянських календ) — то постать Драча є рiвня поряд з грузином Нодаром Думбадзе, росiянами Євгеном Євтушенком i Андрiєм Вознесенським, латишем Морiсом Чаклайсом, литовцем Юстасом Марцiнкявiчюсом, казахом Олжасом Сулейменовим. Рiвнi, але рiзнi.

Ще в студентськi роки менi випало побувати на творчому вечорi Євтушенка у столичному Жовтневому палацi. Посеред програми вже вiдомий, як нинi кажуть розкручений, московський поет раптом звернувся до присутнiх:

— Чи є серед вас Ваня Драч? Це талановитий юнак. Я хочу прочитати свiй переклад його вiрша про соняшника!..

В партерi всi роззиралися навсiбiч — але нiхто не вiдгукувався. Пiсля паузи пролунав голос Драча з балкона — ми побачили лобастого блондина в окулярах.

Поети подружилися, перекладали вiршi один одного. Євтушенко, вiдвiдуючи Київ, обов’язково шукав зустрiчi з Драчем. А пiсля виступу в театрi iм. Франка побратими наприкiнцi 90-х рокiв, як згодом зiзнався Драч в газетi «Бульвар», сповiдалися один перед одним — i сльози не висихали на їх обличчях (це лише поспiшна сльоза, як казали латиною, швидко сохне).

Смерть Драча замикає коло земної присутностi феєричних дебютантiв української лiтератури на початку 60-х рокiв — вони продовжать творче iснування у навчальних хрестоматiях, антологiях, авторських книгах. Але вважаю обов’язковим розповiсти про знаковий iсторичний вчинок Iвана Федоровича, який звiстував про вiдмежування свiдомої української iнтелiгенцiї вiд офiцiозу i режиму, що злочинно приховував злодiяння i репресiї проти народу.

На письменницькому з’їздi наприкiнцi травня 1986 року Драч у присутностi партiйного керiвництва i уряду вказав Каїнову печать на пам’ятi про голод 1933 року. В Українi ще не вщухала панiка пiсля Чорнобильської трагедiї, хоча про масове смертоносне i довготривале вiдлуння катастрофи суспiльство ще не мало повної уяви. Прямим оскарженням «жнив скорботи» 1933-го (ще натодi, не названого уголос Голодомором) письменник-громадянин розвiнчав пiдлий задум використати митцiв для «оптимiзацiї» морального клiмату в Українi. Малопереконливi спроби спростувати добре вiдоме чи не в кожнiй родинi викликали обурення делегатiв. Десятки демонстративно покинули зал засiдань. А в їдальнi Київради (у пiдвальному примiщеннi) працював буфет, де продавалося каберне (для виведення радiацiї з органiзму). Тож делегати мовчки, не цокаючись склянками, поминали жертв голоду 1933-го. Деякi делегати так i не повернулися до зали з’їзду, незважаючи на вимоги керiвникiв делегацiй. Оголосили двогодинну перерву, пiсля якої в президiї вже не було «перших осiб» республiки.

Через три роки на установчому з’їздi Народного Руху Iвана Драча одностайно обрали першим головою цiєї опозицiйної сили.

Знову перечитав поетичнi збiрки Драча з власної бiблiотеки: почав з найпершої — iз «Соняшника» (того ж 1962 року побачили свiт «Атомнi прелюди» М. Вiнграновського, «Золотi руки» В. Коротича, «Тиша i грiм» В. Симоненка, вiршованi добiрки Є. Гуцала — якi й стали осереддям дипломної роботи «Запас зору i слуху», захищеної мною на вiдмiнно). Пiвдоби перечитував i згадував вiршi з «Балади буднiв», «Сiзiфового меча», «Телiженець», «Крил» — аж до минулорiчної книжки «Дожити до соловейка».

Поспiлкувався з людьми, котрi добре знають творчiсть Iвана Федоровича, його багатогранну громадсько-полiтичну дiяльнiсть. Шевченкiвський лауреат Григорiй Гусейнов вiдзначив вагомий вклад Драча в українське кiномистецтво — перш за все як автора сценарiїв, фiльмiв «Криниця для спраглих» (режисер

Ю. Iллєнко), «Камiнний хрест» i «Дiд лiвого крайнього» (обидва фiльми — режисер Л. Осика), стрiчки «Iду до тебе» (про Лесю Українку) i «Мати рiдна, любима» (у спiвпрацi з режисером М. Мащенком), «Пропала грамота» (режисер Б. Iвченко), фiльму про композитора-класика М. Лисенка «I в звуках пам’ять вiдгукнеться» (режисери М. Мащенка i С. Шахбазян).

Доктор iсторичних наук, зав. кафедрою iсторiї України i народознавства Одеського полiтехнiчного унiверситету Григорiй Гончарук нагадав, що одного разу Драч приходив вiтати колектив «Вечерней Одессы» з днем народження газети — 1 липня. Розповiв про плiдну багаторiчну спiвпрацю кафедри з подвижником-поетом i справжнiм Героєм України — по створенню об’єктивної iсторiї Народного Руху України.

Завершуючи прощальне слово, наведу сонет «Соняшник», написаний на початку нового столiття i присвячений Майстровi.

У липнi сонях на горi цвiте,
Явивши княжу одiж i поставу.
Не обминути цю зiрку заставу,
Це видиво слiпучо-золоте.

Я бачив такого крислатого, неодцвiтаючого соняха-воїна в одному з репортажiв з зони воєнних дiй на сходi України. Його золотий нiмб горiв на блакитному тлi неба — мiж вирвами снарядiв, пiд захистом наших солдатiв. Я пам’ятатиму Драча — Соняха, який не схиляв голови перед недругами України.

Прощавайте, Iване Федоровичу. Вас пам’ятатиме Вiтчизна.

Анатолiй ГЛУЩАК