|
|
   |
15 лютого минуло 65 років з дня підписання між СРСР і Польщею договору про обмін територіями. Він передбачав, що за взаємною згодою змінюються кордони між двома державами, але при цьому загальні розміри територій залишаються без змін, бо кожна сторона уступає іншій 480 квадратних кілометрів. В результаті цього договору десятки тисяч бойків з Карпат було переселено в південні і східні області України.
Справжня мета цього обміну до кінця не зрозуміла. Як стверджує професор Тетяна Пронь, Польща захотіла одержати територію, надра якої містили запаси нафти і газу, а нам запропонувала свої землі з покладами кам’яного вугілля. Не зважаючи на те, що 16 серпня 1946 року міжнародні інституції визначили кордони між Польщею і Радянським Союзом, Сталін відгукнувся на таку пропозицію.
Вже 13 червня 1951 року з Дрогобицької області було відправлено перший ешелон з переселенцями. Останній виїхав 16 жовтня. Таким чином за 116 днів комуністична влада докорінно змінила життя десятки тисяч українців, насильно переселивши їх з 45 сіл Хирівського, Стрілковського і Нижньо-Устріцького районів Дрогобицької області до Донецької, Одеської, Миколаївської і Херсонської областей.
Зокрема, до Одеської області було переселено 1933 родини, які налічували загалом 10283 особи. Їх розмістили загалом у 20 селах, але переважну більшість — у Мариновому Березівського, у селах Єреміївка і Ново-Українка Роздільнянського і в Миколаївці Ширяївського районів. Це ті села, з яких багатьох місцевих жителів, німців за національністю, виселили до Сибіру.
У договорі між двома державами тогочасні політики врахували різні обставини, дуже пильнували матеріальний бік домовленості, а от на долі людей зовсім не зважали. Їх віднесли до «майна», тому й згадується про них лише у Протоколі, що регулював майнові стосунки. Ні одна, ні друга сторони не питали своє населення, чи хочуть вони переїжджати на нові місця, покидати могили предків.
Переселяли всіх до одного. Тих, хто виявляв незадоволення, КДБ «агітувало» дуже просто: не поїдете добром до Чорного моря, поїдете силою на південний берег Льодовитого океану. Це була справжня депортація. На чотири сім’ї давали один вагон, куди треба було помістити людей, коней, корів. Кожній сім’ї дозволялося взяти iз собою всього 200 кілограмів нажитого добра.
Деякі представники радикально налаштованих національних організацій висловлюють таку думку: переселення 1951 року відбулося через те, що на Галичині в той час ще діяли загони ОУН–УПА, і, щоб позбутися відвертого супротиву, Сталін вирішив розселити бойків у південні області України.
Я тривалий час працював директором Державного архіву Одеської області і цікавився цим питанням. Готовий стверджувати, що політичного підтексту у переселенні 1951 року немає. По-перше, Нижньо-Устріцький район не виявляв особливої симпатії до ОУН, у сусідніх з ним районах бандерівців підтримували значно активніше. По-друге, поляки не мали великого бажання заселяти Карпатські гори. Карпати — звичне середовище для бойків, а поляки жили на рівнинах, біля лісів і річок.
А в чому ж тоді причини переселення?
На мою думку, були певні економічні мотиви, хоч вони нічого принципового не вирішували для жодної із сторін договору. Тому стверджую, що головною причиною подій 1951 року стала практика комуністичної ідеології не рахуватися з народом, вирішувати за людей, як і де їм жити, кого любити, а кого ненавидіти. Політичні примхи керівництва двох країн були поставлені вище інтересів людей, з долею яких не захотіли рахуватися тодішні можновладці.
Переселенцям довелося не легко, але вони вижили в нових умовах. Завдяки працьовитості і завзяттю разом з місцевими мешканцями відбудували зруйновані війною села і господарства. Згодом поріднилися з місцевими жителями, стали кумами й сватами. І сьогодні вже нікого не ділять на місцевих і переселенців, бо усі живуть єдиною родиною.
П’ять років тому, до 60-річчя примусового виселення бойків з рідних земель, я видав книгу «Остання депортація». У ній вміщено багато архівних документів, спогади учасників і свідків тих подій, в тому числі моїх рідних.
Незабаром вийде друком моя нова книга «116 днів» про події уже 65-річної давнини. У ній я розповідаю не лише про минуле, а й про нинішню долю нащадків бойківських переселенців. Серед них є відомі керівники і спеціалісти, науковці і педагоги, вчені і письменники, військові і бізнесмени. Але всі вони пам’ятають коріння свого роду.
Іван Ніточко