|
|
   |
На початку сiчня 1975 року мене викликав перший секретар Одеського обкому компартiї України Павло Пантелiйович Козир. Сказав, що на секретарiатi обкому розглянуто питання про поїздку делегацiї до Чонградської областi в Угорщинi — згiдно з планом дружнiх зв’язкiв областей-побратимiв.
— Делегацiя поїде у скороченому складi, — повiдомив секретар. — Ви — керiвник делегацiї. Кого вiзьмете собi на пiдмогу? Останнiм часом дiалог ЦК нашої партiї з угорським керiвництвом дещо ускладнився. Але це не вiдкрита мiжпартiйна дискусiя. Вникайте в побачене i почуте, помiрковано розпитуйте, але з висновками не поспiшайте. То кого ж запропонуєте до складу делегацiї? — повторив Козир.
Пiсля паузи я впевнено назвав прiзвище редактора «Вечерней Одессы». «Годиться! — пiсля короткого роздумування пiдтримав Павло Пантелiйович, на той час член ЦК КПРС. — Ви з Дерев’янком журналiсти, i в певних ситуацiях доскiпливiсть запитань буде виправданою. Спочатку починайте з привiтань, зокрема вiд мене особисто, вiд керiвництва Одеського обкому. Ми з тамтешнiми керiвниками вже зустрiчалися.
Офiцiйний початок нашого вiзиту — в кабiнетi першого секретаря Чонградського обкому Угорської соцiалiстичної робiтничої партiї (УСРП) Михая Комочина. Привiтання i представлення — через перекладача. Присутнi ще два працiвники апарату, котрi в розмовi участi не брали. Коли сiдали за довший стiл, вирiшив обрати мiсце бiля стiни — зручно бачити увесь кабiнет, не озиратися, коли хтось виходитиме чи заходитиме. Перекладач транслює пропозицiю господаря кабiнету: розповiсти про результати роботи трудящих Одещини в проминулому роцi, проблеми i питання, якi вирiшують партiйнi комiтети i органiзацiї Причорномор’я.
Навiть якби говорити стисло, називаючи мiнiмум цифр, менi потрiбно було б хвилин 8-10. Але чи личить заступнику завiдуючого вiддiлом вдаватися до iнформацiйного монологу (та ще й заглядаючи в папери) перед досвiдченим партiйним дiячем, кандидатом у члени полiтбюро УСРП, котрий вже бував на Одещинi? Тож я починаю з особистих вiтань вiд iменi П. П. Козиря, секретарiату обкому партiї. I кладу перед Комочином двi довiдки — обласного статуправлiння i оргвiддiлу: мовляв, отакi стартовi позицiї 1975 року. Свої 6-7 речень я завершив проханням вiд себе i Дерев’янка — розповiсти, як починають новий рiк жителi областi та Сегеда.
Це навiч сподобалося Комочину, i вiн з усмiшкою перейшов на росiйську мову. Ми з Борисом Федоровичем розгорнули блокноти, а перегодом вже й почали ставити запитання. Товариш Комочин прийняв «виклик» переходу до своєрiдної прес-конференцiї, почувши виправдальне уточнення, що ми, обидва одесити, уперше в Угорщинi. Партiйний очiльник говорив i оцiнював стан справ як господарник, оминаючи можливостi (такi звичнi для радянської партноменклатури) пов’язувати успiхи з iдеологiєю i дiяльнiстю парторганiзацiй.
Коли секретарка принесла чашечки для кави (сигнал!), я дозволив собi перевести розмову на iнтер’єр. «У вас у приймальнi висить цiкава картина, якiсний зразок станкового живопису. Готовий експонат для музею». «Цей твiр називається «Лист вiд сина», художник вiдзначав нещодавно поважний ювiлей. Зображене селянське житло, старi батьки схилилися над аркушем паперу. Сюжет з життя наших сiльських батькiв у минулому, коли не було телефонiв, електрики. В нашiй областi ще й досi бiльше 10 вiдсоткiв селян живуть на вiддалених хуторах, правда, майже повнiстю електрифiкованих. Ми пiдтримуємо художникiв, закуповуємо їхнi твори. Якщо картина могла бути в музеї, то хiба їй не мiсце в партiйнiй установi — завжди на очах».
Перехопивши мiй погляд на чеканку з мiдi, Комочин пояснив: «Цього Ленiна нам подарували колеги з Одеси. Якiсна, виразна робота!». I звернувся угорською мовою до одного з пiдлеглих — той щось занотував. Одразу ж переклав своє доручення: «Ви також зустрiнетеся з художниками, з майстрами прикладних мистецтв».
Наперед скажу, що живопис, керамiку, вироби народних умiльцiв ми побачили в бiльшостi рiзних установ, громадських примiщень. Але Ленiна, та й тодiшнього партiйного лiдера Угорщини Яноша Кадара, не зауважили. Так само, як лозунгiв, закликiв, дошок пошани та iншого полiтпропу на радянський штиб. А спiлкування з Михаєм Комочином i менi, i Борису Федоровичу запам’яталося демократизмом i дипломатичною коректнiстю.
Наша ознайомча програма розпочалася в мiстечку Мако. Це перший угорський населений пункт, який звiльнили вiд фашистiв радянськi вiйська, наступаючи з пiвдня, з румунської територiї. Нам показали впорядкованi могили наших загиблих воїнiв, пам’ятник визволителям — увiчнення подвигу 46-ї та 53-ї армiй Другого Українського фронту. Територiя Чонградщини була звiльнена за 4 днi наприкiнцi вересня 1944 року. На що вдячно звертали увагу господарi — i Мако, i обласний Сегед не зазнали вiдчутних руйнувань.
Першi два днi перебування в Угорщинi вмiстили ще протокольнi зустрiчi з керiвництвом Сегеда i Мако, екскурсiї, споглядання краєвидiв. А ще доповнювалися досить ситними i непоспiшливими обiдами та вечерями, де пiдтверджувалися данi, озвученi М. Комочином. Ми заглядали у свої блокноти: виробництво зерна на душу населення — бiльше, нiж пiвтори тонни, свинини — за 200 кiлограмiв, 300 лiтрiв молока, 70 кiлограмiв птицi... Нас приводили щоразу в iнше кафе чи ресторан, в загальний зал, детально коментували розлогi меню, особливо з нацiональної кухнi. Чарочки незмiнно були 30-грамовi. Можна було б ширше вихваляти тамтешню кулiнарiю (а вона вiдома в Європi). Але зазначу наявнiсть навiть у 100-тисячному Сегедi кiлькох десяткiв рибних ресторанiв, в котрих на столах найчастiше з’являвся тринiг, до якого особисто кухар пiдвiшував казан зi стравами. Ми заходили у продуктовi магазини — а там i салямi, i ковбаси, i сосиски, i рiзне м’ясо, i птиця, молочнi продукти вкупi з небаченими у нас йогуртами.
Тiльки в роки перебудови ми дiзналися, що московське партiйне керiвництво докоряло правлячiй верствi Угорщини, що вони, бачте, будують «гуляшний соцiалiзм», тобто створюють для людей продовольчий комфорт. Я знав Дерев’янка зi студентських рокiв, ми працювали в одних редакцiях за часiв журналiстської молодостi. Вiн багато писав про село, степовикiв, якi споконвiку вирощують хлiб, овочi, сади i виноградники, дбають про тваринництво i птахiвництво. Борис написав книжку нарисiв про голiв колгоспiв Одещини. А вона ж розташована практично в одних широтах з пiвднем Угорщини — має схожi клiматичнi умови. Чому ж наш стiл бiднiший?
Почули вiд партiйних керiвникiв посилання на те, що у пiслявоєннiй Угорщинi найперше взялися за формування аграрної полiтики, що полягала в поєднаннi державного, кооперативного секторiв з розвитком присадибних i пiдсобних господарств. Цi останнi були кратно бiльшими вiд городiв в українських селах на 20-30 сотках. Тож Борис Федорович попросив, аби нас найперше повезли до селян.
Повсюдно справляли враження великi теплицi для вирощування помiдорiв, огiркiв, зеленi. Бiльшiсть з них використовували глибиннi термальнi води, тобто апрiорi були економiчно вигiдними. В селах — добротнi будинки пiд черепицею, розрахованi на великi родини, асфальтованi вулицi. Запам’яталися виведенi на кам’янi огорожi чи фасади електролiчильники, котрi в нас «ховали» в приміщеннях. На хуторах — i трактор, i свiй реманет, i обов’язково кiлька коней.
Вразив величезний комбiнат по виробництву свинини i продукцiї з неї. Щоб потрапити на територiю, треба було добре продезінфiкувати взуття, одягти свiжi халати. I одразу — у великий «родильний зал»: у загородках приблизно 3х3 метри (висотою до метра) лежали рожевi, чистi величезнi свиноматки. Над кожною — великий електрорефлектор. В деяких загородках вже було по два десятки поросят — вони або гронами висiли бiля своєї годувальницi, або, тiсно уклавшись, спали. Вiдгодiвля — за строгими нормами, рацiонами, графiками. В цехах готової продукцiї показували бекон — смужки жиру i м’яса завжди однаковi, запланованi. Готову продукцiю — ще й салямi, ковбаси, сосиски, напiвфабрикати — пiсля контролю безпеки вiдправляють в торговельну мережу i на експорт. По кiлька разiв перепитували, чи є в Українi їхня продукцiя...
Через Чонградську область протiкають рiчки Тиса i Марош. Це дозволяє широко культивувати зрошуване землеробство, рибництво. Чотири п’ятих рiзноманiтної продукцiї для харчової промисловостi оперативно i якiсно переробляється в регiонi. Перш за все завдяки ефективностi закупiвельних органiзацiй i розосереджених переробникiв. В магазинах i ресторанах пропонується широкий аспортимент алкогольних напоїв мiцностi 30о зi слив, абрикосiв, яблук, ягiд (менi смакувала лагiдна «бiленька» з черешнi, а Борис вiддавав перевагу фiтотравовому «Бальзаму»).
На виробництвах, в польових умовах усi пояснення, акцентування на досвiдi чи специфiцi надавали виробники i спецiалiсти, керiвники пiдроздiлiв, а не парторги чи партапаратники. Ми щоденно i скрiзь переконувалися — конкретною економiкою займаються фахiвцi, їхнi оцiнки i висновки — вирiшальнi.
Помiтна суспiльна установка — жити економно. Кiлька прикладiв. Наймасовiший житловий стандарт — двокiмнатна квартира, в якiй одна кiмната не обладнана трубами i радiаторами тепла. Коротка зима — вмикають електрообiгрiвач. Зате яка економiя i в устаткуваннi, i у поставках тепла в мережi, їх обслуговуваннi та ремонтах. Разом з Борисом Федоровичем ми побували в кiлькох квартирах, наприклад, в помешканнi директора обласного газетного i книжкового комбiнату. Склад сiм’ї — двоє дорослих i хлопчики-близнята, учні молодших класiв, що спали в «холоднiй», а робили уроки в теплiй батькiвськiй. Ще один приклад: в гаражах обласних органiзацiй з партiйним включно — абсолютно переважали «Жигулi». В кiнцi поїздки ми все ще дивувалися — у столицi, Будапештi, натодi усi таксi були «Ладами».
За тi ж економнi «Лади» (порiвняно з «Волгами»), за бензин для них треба було розраховуватися з СРСР. Багато чим. Наприклад, бiльша частина сировини для Одеського та Iзмаїльського консервних заводiв надходила з пiвдня Угорщини. Шокуючу iнформацiю (нiби випадково, як реплiку), ми почули на одному з найкрупнiших у Європi комбiнатi на околицi мiста Ходмезевашархей. Там виробляють якiсний посуд, фарфор, рiзноманiтну керамiку i сантехнику. Заступник директора з питань економiки, даючи пояснення у розкiшному виставковому залi посуду на експорт, раптом зауважив: «В порядку розрахункiв з СРСР ми вiдправили велику партiю посуду за помiркованими цiнами. А через кiлька мiсяцiв виявили цю нашу продукцiю в Захiднiй Європi...». Екскурсiя по виробництву тривала бiльше трьох годин. Там пояснили, що час вiд часу мiняють рисунки (спосiб — перевiднi картинки) на посудi, тож i позбуваються одноманiтностi на ринку.
Недалеко вiд комбiнату показали зо три десятка типових, на два поверхи, iз заскленими дахами, будиночкiв. Там цiлорiчно можуть жити i працювати художники, зокрема й керамiсти, фахiвцi з розписiв фаянсу i порцеляни. В Українi, у Криму чи Чедневi на Чернiгiвщинi, художники в будинках творчостi бiльше працюють на пленерi. Угорськi майстри бiльше часу вiддають студiйнiй творчостi.
Ми з Борисом Федоровичем повернулися з Угорщини зi складним багажем вражень, мотивацiй для роздумiв. I таки тривалий час в певних обставинах нагадували один одному сюжети i колiзiї вражень. Зовсiм не виключаю, що вони були складовою ментальних корекцiй в змiстi роботи кожного. Вiзьму на себе смiливiсть потрактування продуманих дiй Дерев’янка на чолi «Вечерней Одессы». Через певний промiжок часу редакцiя мiської газети розгорнула «експансiю» на читацьку аудиторiю областi, почавши з трьох примiських районiв. «Вечерняя Одесса» все пильнiшу увагу придiляла аграрному сектору, життю села. I першою з «Вечiрок» України створила профiльний вiддiл.
Напередоднi 40-рiччя газети, яку виплекав Борис Федорович, я вважаю не зайвим озирнутися в минуле, розповiсти про десятиденку спiльного перебування в Угорщинi.
Анатолiй Глущак