Вже 28 років ми не можемо привітати його особисто, підступна куля обірвала життя людини, яка могла ще так багато зробити в цьому житті. Є наша пам’ять, вдячність і газета, під назвою якої назавжди викарбовано «Створена Борисом Федоровичем Дерев’янком 1 липня 1973 року»...

Ці слова належать Андрею Шептицькому. 160 років тому, 29 липня 1865 року, в селі Прилбичі біля Львова в аристократичній родині народився Андрей Шептицький (у хрещенні Роман Марія Олександр Шептицький). Його батько, спадковий граф Іван Кантій Шептицький, був великим землевласником, шляхтичем, а мати, графіня Софія Фредро, належала до одного з найвизначніших польських родів...

Новий 1873 рік ураганом увірвався в Одесу: 2 січня міський театр, шедевр синьйора Фраполлі, перетворився на шалене вогнище. Три дні палало... Врешті-решт залишилось лише згарище та почорнілі стіни. Відновлювати будівлю вважали недоцільним, адже легше було збудувати новий театр, ще й такий, щоб уся Російська імперія заніміла від заздрощів...

Станом на сьогодні в Україні є три іподроми, з них два — діючі. І лише одеський є державним. Давайте згадаємо його історію...

Одеський порт — ровесник нашого улюбленого міста. Все моє життя пройшло на його причалах. Уперше я прийшов сюди влітку 1945 року. Тільки-но закінчилася Друга світова війна. Порт лежав у руїнах, Воронцовський маяк був підірваний. Море сиротливо плюскотіло біля зруйнованих причалів, а посеред бухти лежало напівзатоплене судно. Його обвуглені щогли тягнулися до неба, ніби благаючи про допомогу...

Велично виглядає чотирьохповерхова гарно відремонтована будівля одеського ліцею №122. Вона знаходиться на височини і оточена добротним цегляним парканом з міцними чавунними ґратами. Ліцей займає цілий квартал! Крізь ґрати можна побачити доглянутий, з розмітками спортивний майданчик, квітучі вишневі дерева, висаджені вздовж паркану кущі та квіти...

Одинадцятого серпня 1997 року куля найманого вбивці назавжди зупинила першого редактора «Вечірньої Одеси», заслуженого журналіста України Бориса Федоровича Дерев’янка. І далі ми пішли без нього — з пам’яттю, вдячністю, твердим наміром зберегти газету, яку він створив...

Якщо пройтися Одесою та вдивитися в назви вулиць, то можна побачити, яким багатонаціональним було і залишається наше місто: Грецька, Єврейська, Болгарська, Запорізька, Івана Франка, Богдана Хмельницького, Італійська, Французький бульвар, Рішельєвська — названа на честь герцога де Рішельє, першого градоначальника Одеси, пам’ятник якому стоїть на Приморському бульварі як всесвітньо відома візитівка нашого міста...

Вісімнадцятого липня о 17 годині в галереї Арт-Одеса, що розташована у Літньому театрі Міського саду, відкриється фотовиставка робіт Михайла Рибака. Вона присвячена 95-річчю майстра, який, на жаль, давно пішов з життя. Але залишився величезний безцінний архів з тисяч світлин, що відобразили життя нашого краю у другій половині минулого століття...

Шістнадцятого липня 1990 року для мене назавжди залишиться днем, коли історія й особиста відповідальність злилися воєдино. Я мав честь бути серед депутатів Верховної Ради, які проголосували за Декларацію про державний суверенітет України, документ, що став підмурівком нашої незалежності. Ці рядки не є академічним аналізом, це спроба передати атмосферу того часу, пригадати людей, рішення, сумніви й надії...