Проєкт створено офісом «Одеса — місто літератури ЮНЕСКО» та реалзується за кошти, зібрані містом літератури Рейк’явік у межах читань, ініційованих містом літератури Мілан «Не просто слова» (Not Just Words) — Читання для Одеси 24 лютого 2024 року.
Офіс «Одеса — місто літератури ЮНЕСКО» продовжує знайомити одеситів із проєктом «Поезія в містах літератури», відкриваючи сучасні літературні голоси міст-партнерів з усього світу. Наступна публікація циклу присвячена місту літератури Окаяма (Японія), і цього разу вона є для нас дуже особливою. У центрі уваги — поетична творчість дітей з дитячого будинку MISONO Kodomo-no-Ie.
Окаяма, як і Одеса, входить до мережі міст літератури ЮНЕСКО, тому ця співпраця для нас є особливо цінною. Завдяки Ріє Муранаці у новому випуску альманаху дитячого поетичного конкурсу «Нова Одіссея» ми маємо можливість познайомитися з поезією японських дітей — щирою, тонкою, сповненою особливої естетики сприйняття світу та слова.
Окремим зворушливим елементом цього проєкту стали автопортрети, які намалювали діти з MISONO. Працюючи над відео, в яких юні автори читають свої вірші японською мовою, ми відчули бажання оживити ці образи — і ця ідея знайшла своє втілення завдяки Антоніні Полетті, якій офіс «Одеса — місто літератури ЮНЕСКО» щиро вдячний за реалізацію цієї творчої мрії.
Варто зазначити, що співпраця між Одесою та Окаямою має вже свою історію. Зокрема, одним із важливих спільних проєктів стало представлення японській аудиторії графічної новели «Одеса. Музейний щоденник війни», створеної співробітницями Одеського муніципального музею особистих колекцій
ім. О. В. Блещунова Оленою Ілясовою та Марією Опрятовою. Новела, присвячена евакуації музейної колекції під час повномасштабного вторгнення та боротьбі українських музеїв за збереження культурної спадщини, стала матеріалом для вивчення учнями 6-го класу початкової школи Кеймей у місті Окаяма.
Сьогодні ми з радістю продовжуємо цю співпрацю, працюючи з юними поетами з MISONO Kodomo-no-Ie, і водночас розширюємо її новими міжнародними зв’язками. Зокрема, готується спільний проєкт із нашими друзями — джазовим тріо Пітера Шайндліна Red Nova з міста Гонолулу (Гаваї, США). Музиканти імпровізуватимуть на вірші японських дітей та українських школярів — учасників конкурсу «Нова Одіссея». Цю частину проєкту присвячено Міжнародному дню джазу ЮНЕСКО, і завдяки їй Одеса знову буде присутня на світовій джазовій мапі.
Майя ДІМЕРЛІ
Тож вирушаємо до Окаями…
Місто Окаяма історично має багаті культурні надбання в галузі літератури. Найвідомішою японською народною казкою є історія про Момотаро, який народився з персика і разом із собакою, мавпою та фазаном боровся з огром, що завдавав людям шкоди. Її витоки пов’язані саме з містом Окаяма. Протягом уже 40 років місто Окаяма підтримує творчу діяльність громадян через літературні премії, присвячені цьому героєві, а також організовує Літературний фестиваль.
Масаакі Нагарео — координатор міста літератури Окаяма. Керівник підрозділу культурного розвитку муніципалітету міста Окаяма. З 2021 року також займається вирощуванням винограду та виноробством.
Побажання від Масаакі для Одеси:
«Я радий співпрацювати з вами, Одеса — прекрасне місто літератури зі значною світовою спадщиною. Я завжди з вами і молюся за людей Одеси та всієї України. Сподіваюся незабаром відвідати Одесу!».
Ріє Муранака — японська дитяча письменниця, народилася у 1958 році в префектурі Ямаґучі (Японія). Нині вона є запрошеною професоркою Університету Ямаґучі Ґакуґей. Куратор проєкту yomuhumu в дитячому будинку MISONO Kodomo-no-Ie.
Академічний та професійний шлях
Проводила дослідження бібліотерапії на медичному факультеті університету Кейо, зосереджуючись на комунікації з дітьми в педіатричних відділеннях за допомогою книжок-картинок.
Займається інтерактивним читанням книжок-картинок із людьми віком від 0 до 100 років у різних середовищах, паралельно створюючи дитячу літературу.
Останніми роками розробляє освітні програми для в’язниць із використанням книжок-картинок та підтримує комунікацію між ув’язненими матерями та їхніми дітьми.
У місті Окаяма Ріє Муранака працює з дітьми у проєкті дитячого будинку MISONO Kodomo-no-Ie, де живуть діти, які через складні життєві обставини не можуть залишатися у своїх родинах. Через історії та поезію вона допомагає їм звернутися до власних почуттів і знайти слова для їхнього вираження.
Про дитячий будинок MISONO Kodomo-no-Ie:
В Окаямі ми досліджуємо, як література може бути чимось більшим, ніж просто розвагою — як вона може сприяти зціленню, поєднуючись із соціальною роботою.
Три роки тому ми розпочали проєкт, який відрізняється від звичайної волонтерської діяльності — проєкт yomuhumu. Він реалізується у співпраці з міською адміністрацією, соціальними установами та університетом.
У дитячому будинку MISONO Kodomo-no-Ie разом живуть діти, які не можуть проживати зі своїми сім’ями через різні сімейні обставини. Тут ми створюємо можливості для того, щоб через історії діти могли зазирнути всередину себе й висловити свої почуття власними словами. Однією з таких форм є написання віршів.
Десять віршів, які ми надсилаємо вам, написані учнями початкової школи, що живуть у цьому домі. Уявляючи країни, яких вони ніколи не бачили, діти висловили свої щирі думки та почуття.
У кожному вірші можна відчути подих дитини, її жести та інтонацію — ті миті, які в житті трапляються лише раз. Дитяче висловлювання, навіть просте чи недосконале, відображає всю особистість дитини.
Ці діти — які пережили розлуку зі своїми родинами за складних обставин — відкривають для себе слова, що допомагають їм зустрітися із собою та стати сильнішими.
Ми не вчимо їх писати «хороші» вірші. Натомість ми сподіваємося, що вони знайдуть слова, які підтримуватимуть їх самих, відчують радість від цього відкриття та поділяться цією радістю з іншими.
Саме таке коло турботи ми прагнемо плекати.
…і знайомимося з поетами дитячого будинку MISONO Kodomo-no-Ie
Аої — учениця 3-го класу дитячого будинку MISONO Kodomo-no-Ie.
Ширяючи
Переклад: Марія Галіна
Ширяючи у небі
Я бачила там тварин і різні інші речі.
Тварина то була качка.
Подібно качці у річці,
Вона пливла просто в небі,
Сама-самісінька.
А річ то було морозиво
Того ж самого дня що й качка.
Морозиво попереду,
Качка слідом,
У просторі,
Дзьоб качки просувався до морозива все ближче й ближче,
Так що ймовірно
Вона ото морозиво кінець кінцем з’їсть.
Коментар Ріє Муранаки:
«Цей вірш демонструє розвинену та тонку уяву авторки — не голосний, проте сповнений маленьких див. Коли Аої сказала: «Качка пливла просто в небі, / Сама-самісінька», її голос пом’якшився, ніби вона просто описувала, як та качка, яку вона колись бачила на річці, піднялася в небо. Сцена виявилася водночас дивною та знайомою.
Вона добре пам’ятала, як пересувалися в небі качка та морозиво: «Морозиво було попереду, а качка позаду нього». Це розташування в певному порядку показує, як Аої ретельно вибудовує уявний світ — скромно, точно та ніжно.
Хоча морозиво не може комунікувати, качка продовжує «наближатися», і цей процес демонструє, як Аої уявляє собі стосунки: обережно наближатися, не поспішаючи.
У м’якій, неквапливій атмосфері вірша ніби мерехтить маленький вогник — витончена дитяча мужність, скромна та витримана».
Хіната — учениця 4-го класу дитячого будинку MISONO Kodomo-no-Ie.
Я надавала їм імена
Переклад:
Олександр Хінт
Раніш я надавала тваринам імена.
Десь разів, можливо… п’ятдесят.
Вуличні коти —
Дала ім’я з них багатьом.
У віці п’ять років
Назвала десь півсотні котів.
Але пам’ятаю тільки трьох.
Міша — кішка, біла.
Інша… а, Аліса — кішка,
чорно-біла.
І ще один, Харуто —
смугастий тигро-кіт.
Я щойно іх згадала.
Зовсім раптово.
Якщо б зустріла зараз —
я б, напевно, їх впізнала.
Але вони навряд чи
упізнали б мене.
Цокання годинника
дуже гучне.
Коментар Ріє Муранаки:
«Для багатьох дітей надання комусь імені є водночас виразом прихильності та способом установити зв’язок. Коли вона говорить, що дала імена «десь півсотні» безпритульних котів, це здається не стільки способом підрахунку, скільки мірою її відкритості — бажанням знов і знов іти на контакт зі світом.
Вона згадує лише три імені, але промовляє їх з турботою: Міша, Аліса, Харуто. Під час цього переліку здається, ніби вона на мить торкається спогадів, що з’являються і зникають, наче вогники в темряві.
Остання фраза «Цокання годинника дуже гучне» звучить м’яко, втім несподівано. Так, немов вона сама в тихій кімнаті відчуває, як плине час. Але вона не називає емоцій безпосередньо, просто спостерігає за тим, що чує.
У цій простоті вірш зберігає спокійну, тривалу атмосферу — дитина зупиняється, щоб усвідомити плин часу, не намагаючись нічого пояснити».
Марія — учениця 5-го класу дитячого будинку MISONO Kodomo-no-Ie.
Я не можу стримати сміх
Переклад:
Владислава Ільїнська
— Коли ти починаєш
сміятися? — хтось
якось спитав мене.
Коли друзі мене лоскочуть,
я намагаюся стриматися,
але не можу не сміятися.
Коли я сміюся, мені стає радісно —
ніби їм хрумкий, тріскучий шоколад.
Навіть коли я трохи спотикаюся, врешті
я все одно починаю сміятися.
Коли я сміюся, мої друзі теж сміються,
і це відчуття — мов посковзнутися на банановій шкірці:
раптове відчуття типу «вау!».
Коментар Ріє Муранаки:
«Марія говорить просто й невимушено, і її поезія віддзеркалює цю щирість.
Замість того, щоб оформлювати свої почуття у відшліфовані рядки, вона просто йде за тими митями, коли в ній підіймається сміх.
Коли вона написала: «Навіть коли я трохи спотикаюся… я все одно починаю сміятися», — цей рядок прозвучав настільки ж чесно, наскільки й легковажно. У ньому є відчуття, що навіть вона сама не завжди розуміє свої реакції — і водночас залишає їх такими, якими вони є.
А фінальне порівняння — «мов посковзнутися на банановій шкірці» — додає грайливої несподіванки, раптового «вау!», що віддзеркалює спільний вибух сміху, який вона описує.
У результаті постає вірш, що показує, як сміх рухається її світом: незаплановано, щедро й тепло по-буденному».
Манамі — учениця
4-го класу дитячого будинку MISONO Kodomo-no-Ie.
Коли мені дуже нудно
Переклад: Ігор Божко
Коли мені дуже нудно, я граюся з друзями.
Ми граємо в ігри, які їм подобаються. Якщо їм подобається рухатися, ми граємо в вишибалки або квача.
Якщо вони хочуть грати в приміщенні, тоді в карткові ігри…
Але я насправді не так часто граюся в приміщенні.
Там, на подвір’ї, у русі — ми стаємо ще кращими друзями.
Але час швидко спливає, і перш ніж я це усвідомлюю — вже вечір. Цікаво, що там сьогодні на вечерю?
Щасливо думаючи про це, я поспішаю додому. З друзями.
Так завжди, повертаючись з парку або з інших подібних місць.
Навіть їздити разом автобусом додому дуже весело.
Коментар Ріє Муранаки:
«Манамі любить рухливі ігри, і зазвичай їй важко залишатися в приміщенні. Однак у цьому вірші, коли їй стає «дуже нудно», вона зміщується зі свого звичного ритму і підлаштовується під поведінку своїх друзів. Під час створення цього тексту, вона виправила мене швидким, чітким голосом, коли я неправильно прочитала тему одного рядка. «Ні, тема — мої друзі!» — наполягала вона. Її наголос показав, наскільки сильно вона хотіла, щоб у вірші її друзі були в центрі уваги.
Цей намір тихо просвічується крізь рядки. Коли вона описувала, як час минає — «перш ніж я це усвідомлюю, вже вечір» — вона задоволено кивнула і сказала: «Так, саме так воно і відчувається». Це було так, ніби вона насолоджувалася моментом пошуку слів, які відповідають її власному відчуттю часу. Дорогою додому вона йде не сама, а «з друзями». Ця коротка фраза несе в собі ніжне тепло, нагадуючи нам, що загальний будинок де вони всі мешкають — це не лише місце, куди вона повертається, але й місце, де зростає щоденне спілкування. Її вірш показує, як починає формуватися її власний спосіб вираження речей — природно, тихо та за підтримки друзів, яких вона так ніжно полюбляє».
Мікото — учениця 2-го класу дитячого будинку MISONO Kodomo-no-Ie.
Маленька власниця крамниці
Переклад:
Анна Стремінська
Коли в мене буде своя крамниця,
знаєте,якою вона буде?
Я хочу відкрити крамницю іграшок.
Це буде квадратна будівля,
пофарбована у радісні кольори.
Дах її буде трикутним —
і, звісно, світло-блакитним.
Наприклад, ляльки.
І повітряні кульки.
Дверцята будуть завжди причинені,
щоби у неї не залітав вітер.
Коли покупець зайде всередину,
я скажу йому тільки: «Привіт!».
Цього буде достатньо.
Тільки маленькі діти зможуть купувати іграшки.
Навіть коли у дітей не буде грошей —
байдуже.
Вони все одно зможуть щось купити.
Навіть діти з країн, в яких я ніколи не була.
Яких я ніколи не зустрічала.
Коментар Ріє Муранаки:
«Перед написанням Мікото спитала: «Які кольори українські?». Коли я показала їй жовтий та блакитний на прапорі, вона захотіла написати вірш світло-блакитного відтінку. Було ясно, що вона дуже серйозно сприйняла ідею відкрити щось для дітей у країні, яку вона ніколи не бачила.
І хоч вірш починається з простої мрії стати власницею крамниці, світ, який вона собі уявила, не має відношення до бізнесу.
Її остання фраза: «Діти з країн, в яких я ніколи не була. Яких я ніколи не зустрічала» показує її ніжну відкритість. Немов вона тягнеться до інших з тими якостями, які притаманні дитині у цьому віці: уява, доброта та простота привітання, яке вона включає у свій вірш — «Привіт!». Виникає зображення одночасно дитяче і філософське: маленький магазин, де всі, без винятку, бажані.
Ранан — учениця 4-го класу дитячого будинку MISONO Kodomo-no-Ie.
Річкова течія
Переклад:
Євгенія Красноярова
«Ти коли-небудь падала у річку?» — спитала мене колись одна людина.
Я не падала,
але одного разу діставала з води капелюшок подруги.
Шух! — і холодна ріка
понесла його геть.
Я не підбираю клаптики паперу по дорозі,
але речі —
я підбираю їх та залишаю поруч.
Ніби бейджики.
Ця річка була невеличкою,
і бруд перемішався у ній із листям,
і вода була іншою, не такою, як у звичайній річці.
Саме туди обронила подруга свій капелюшок.
І коли його понесло течією — шух! —
я простягнула руку та схопила його.
І це був капелюшок моєї подруги.
Та коли я його повернула, вона промовила: «Дякую тобі».
Її вимоклий капелюшок —
я тримала його в руках, доки він не просохнув
упродовж нашої прогулянки.
Коментар Ріє Муранаки:
«Ранан у вірші розрізнює речі, що зазвичай залишає на місті — наприклад, бейджи, — и капелюшок, який унесла холодна вузька річка. Це протиставлення розповідає про увагу Ранан: вона реагує не лише на предмети, але і на їх значення для людини, про яку вона піклується.
Образи у її вірші непоказні — каламутна вода, стрімка течія, мокра тканина у її руках — але все ж таки скрізь них ви відчуваєте її неодмінну присутність поруч з подругою. Слова Ранан нагадують нам про те, як навіть звичайний момент може розкрити глибину дитячої турботи».
Червоний гарбуз
Переклад: Ігор Божко
Один із моїх найщасливіших спогадів — це вид червоного гарбуза на острові Наосима.
Всередині цього плоду, ледь помітне, світилося тьмяне червоне світло. Хоч воно й виглядало абсолютно чорним.
Крізь тіло гарбуза було пороблено чорні отвори.
Я висунула обличчя через один з них, і хтось дорослий, сфотографував мене.
Я показала світові язика.
Перш ніж я встигла схаменутися, мене оточило безліч людей, хоча всередині здавалося, нікого не було.
По дорозі назад, до машин, ми всі раділи та гомоніли.
Вже в авто моя подруга заснула.
Коментар Ріє Муранаки:
«Її описи — «тьмяне червоне світло», «м’яко світиться», «повністю чорне» — були обрані повільно, немов вона перевіряла кожен відтінок світла, який ще залишався в її пам’яті. Контраст між внутрішнім та зовнішнім простором природно проявляється у її словах. «Всередині було відчуття, що нікого немає», — каже вона, а потім: «Перш ніж я це усвідомила, мене оточило безліч людей». Цей перехід простий, але він передає те, як дитина сприймає простір — спочатку внутрішній і тихий, а потім раптово відкритий і світлий.
Вірш описує невелику подорож: від темряви до світла, від самотності до перебування серед інших, від тихого спостереження до загального захоплення. За допомогою своєї спокійної, уважної мови Ранан дозволяє спогадам розгортатися повільно, даючи нам відчути ритм її переживань, не пояснюючи їх».
Сора — учениця 4-го класу дитячого будинку MISONO Kodomo-no-Ie
Концерт у дворі
Переклад:
Владислава Ільїнська
Яку музику я хочу грати?..
О! Є така подія — концерт у дворі.
Він проходить у школі —
у місці без трави,
без комарів,
середнього розміру.
Там ми будемо грати
«Найвищу точку» і «Острів скарбів».
У листопаді —
здається, в суботу.
Я граю на корнеті.
Якщо буде сонячно,
я хочу вдягти рожеву стрічку.
Якщо подме вітер,
я вдягну спідницю.
Коментар Ріє Муранаки:
«Коли Сора розповідала, що почала грати на корнеті, у її голосі звучала тиха гордість, а постава ледь помітно випросталась. Уявляючи майбутній «Концерт у дворі», вона говорила з передчуттям, яке ніби розкривало повітря довкола неї.
Описавши рожеву стрічку, яку хоче вдягти, вона зробила паузу, перш ніж додати наступний рядок. «Якщо подме вітер…». Я зачекала. Тоді вона м’яко сказала: «спідницю».
Йшлося не про захист від вітру — вона уявляла, як вітер легко грається з подолом її спідниці, поки вона грає на інструменті.
Цей маленький вибір підказує про тиху свободу, яку вона відчуває в музиці: простір, де звук, повітря й світло ніби рухаються разом із нею. Вірш не намагається зробити велике висловлювання; натомість він показує, як надії Сора збираються довкола неї, коли вона готується до виступу».
Цугумі — учениця 5-го класу дитячого будинку MISONO Kodomo-no-Ie.
Я-як-кішка
Переклад:
Анна Стремінська
Якою твариною хотіла би я стати?
Кішкою. Не крутим вуличним котом,
а бездомною кішкою.
Якщо б я стала бездомною кішкою,
вдень гуляла би навкруги.
Я гуляла б у парку
з моїми безхатьками-друзями.
Я-як-кішка,
Я би йшла попереду всіх .
Якщо прибігла би миша,
я би першою погналася за нею,
з піднятим хвостом,
швидко, як вітер.
Здобич, яку вполювали, —
я їла б її відразу.
Ми всі разом ділилися б нею.
Погода сонячна.
А щодо завтра,
мені це байдуже.
Я бездомна кішка.
Коментар Ріє Муранаки:
«Цугумі м’яка та легка в спілкуванні, і хоч вона іноді вагається з вибором слів, вона говорить чесно, коли їх вибирає. Її давня любов до котів природно проявляється у цьому вірші.
Вона не уявляє себе «крутим вуличним котом», але уявляє себе бездомною кішкою, яка гуляє по світу вільно і легко.
У своїй компанії вона йде попереду всіх, ганяється за мишею з високо піднятим хвостом і ділиться здобиччю. Її бездомна кішка незалежна, але ніколи не самотня, вона вміє поставити себе серед товаришів і бере на себе керівництво, не претендуючи на владу.
Коли вона додала: «А щодо завтра, мені це байдуже», вона побіжно подивилася на моє обличчя, мабуть, помітивши мою паузу. Але ця фраза не містила в собі виклику. Це було скоріше рішенням залишитися в сьогоденні — дозволити уявну свободу її бездомній кішці, яка належить «теперішньому», а не майбутньому, яке вона повинна визначити. Її вірш зберігає той момент спільної легкості: дитина вибирає світ, де вона може легко крокувати, разом з іншими, саме сьогодні».
Яйої — учениця 1-го класу дитячого будинку MISONO Kodomo-no-Ie
Я виходжу
з моїми друзями
Переклад:
Михайло Сон
Коли я хочу гарно виглядати,
я одягаю миле платтячко
з сердечками, кроликами та зірочками.
Сердечко на платтячку
вистрибує та скаче вслід за кроликом.
А потім я накладаю макіяж.
Мої нігті
не рожеві, а червоні.
А потім я взуваю чоботи.
Коричневі чоботи.
І…
«Доброго ранку!».
Я промовляю це як будь-хто інший)))
Коментар Ріє Муранаки:
«Цей вірш написала першокласниця Яйої. Вона прийшла до кімнати в своїй звичайній рожево-білій піжамі, і її маленькі ніжки гойдалися над підлогою, коли вона говорила. Уявляючи собі миле платтячко з сердечками, зайчиками та зірочками, вона описувала їх з тихим захопленням, яке, здавалося, мерехтіло навколо неї.
Коли вона сказала: «Не рожеві, а червоні» і показала свої маленькі пальчики, її обличчя стало мрійливим від радості. Це було ніжним нагадуванням про те, як діти починають вибирати речі для себе, по одному кольору за раз.
Коли вона створювала вірш, здавалося, ніби її відчуття часу м’яко змістилося — від нічної кімнати, в якій вона сиділа, до яскравого ранку, в який вона майже могла увійти. Вона з легкістю переходить між цими моментами, як це часто роблять діти».
Дорогі друзі, ми сподіваємося, що ви насолодилися неймовірно щирими віршами юних поетів з міста літератури Окаяма.
До зустрічі у наступному місті літератури!