Переглядаючи газетний архів із вирізками моїх публікацій, натрапив на статтю у газеті «Моряк» про Кубу. І одразу згадалося…
Куба… Плаваючи на суднах Чорноморського пароплавства, я багато разів бував у цій країні. В 1959-му, після приходу до влади уряду Фіделя Кастро, ця країна проголосила себе незалежною від Америки. Уряд США, блокувавши Кубу, позбавив її можливості отримувати все необхідне для життєдіяльності. І тоді на допомогу Острову Свободи, як називали Кубу радянські газети, прийшов Радянський Союз. Наші судна доставляли на Кубу продовольство, медикаменти та зброю.
Я любив приходити до Гавани. При вході в порт, розташований у величезній бухті, що відбиває синьову океану, нас зустрічала статуя Ісуса Христа. Біля порожніх причалів гойдалися пропахлі рибою човни. І відразу згадувався Хемінгуей, який живе на Кубі, його повість «Старий і море», за яку він у 1954 році отримав Нобелівську премію з літератури.
Вражала життєрадісність кубинців. Магазини у місті були порожніми — населення отримувало продукти за картками. Але звідусіль лилася музика, і дівчата, зустрічаючи нас, радянських моряків, на вулицях Гавани, кричали: «Салют радіко!», а на порозі своїх будинків літні кубинці курили сигари і вітально махали нам руками.
Якось вийшовши з порту, я побачив на пальмі, перетвореній на афішну тумбу, афішу, де було написано, що в Національному музеї образотворчих мистецтв відкрилася виставка Пабло Пікассо. З творчістю цього знаменитого художника був знайомий з рідкісних репродукцій, які друкував популярний радянський журнал «Огонек». А тут — виставка.
Прийшовши до музею, побачив велику групу школярів. Гід пояснювала їм зміст картин. Не розуміючи іспанської, я пішов далі. Вихований на реалістичному живописі, як, наприклад, «Запорожці пишуть листа турецькому султану» Рєпіна, «Золота осінь» та «Над вічним спокоєм» Левітана, «Грачі прилетіли» Саврасова, — не дуже розумів картини Пікассо.
Іспанець за походженням, Пікассо жив і працював у Франції. Але, на відміну від французьких художників-імпресіоністів — Клода Моне, Огюста Ренуара та інших, які своїми роботами створювали у глядачів святковий настрій, — Пікассо, який пережив грандіозну війну в Іспанії з 1936-го по 1939 рік, окупацію німецькими нацистами Франції, фашистські табори смерті, відображав на своїх полотнах розірваність світу, такого, яким бачимо цей світ й ми сьогодні.
В одному із залів цієї виставки вразила знайома за ілюстраціями в «Огоньке» картина Пікассо «Герніка». Ця картина була написана в 1937-му, коли в Іспанії йшла громадянська війна, на замовлення уряду Іспанської Республіки для іспанського павільйону на Всесвітній виставці в Парижі.
Картина сповнена алегоричних фігур: кінь в агонії, мати, що плаче, з загиблою дитиною, бик, розірвані тіла і зруйновані будівлі.
Герніка — це невелике іспанське місто, повністю знищене німецькою авіацією, яку Гітлер відправив на допомогу своєму другові, іспанському фашисту Франко, що підняв заколот проти законного уряду Іспанії.
Дивлячись на цю картину, згадав епізод, описаний у спогадах радянського письменника Іллі Еренбурга. Еренбург товаришував з Пікассо, і той йому розповів, як у 1940 році, коли Францію було окуповано фашистською Німеччиною, до нього в майстерню зайшов німецький офіцер. Побачивши картину «Герніка», він запитав:
— Це ви зробили?
На що Пікассо відповів:
— Це зробили ви!
Чому я це все пригадав? Тому що «Герніка» — це образ жахливої війни, яка відбувається сьогодні на нашій багатостраждальній українській землі.
Пікассо, незважаючи на будь-яке тлумачення його картини, був людиною світу. Після Другої світової війни, коли була створена Всесвітня рада миру, до якої увійшли знамениті вчені, письменники та художники, Пікассо також став членом цієї ради, намалювавши свою знамениту «Голубку».
Його «Голубку» друкували мільйонними тиражами на поштових марках, листівках та транспарантах, які несли люди різних країн під час демонстрацій на захист миру.
На жаль, людство не прислухалося до цих уроків. Сьогодні світ страждає, і з’являються все новї Герніки. Але я впевнений, що рано чи пізно «Голубка» Пікассо переможе.
Аркадій ХАСІН.