Фольклор
Чисто й повно в криницi.
Кому як — менi хороше.
Зiйшлися два українцi,
а спiвають на три голоси…
Перший голос веде: «Ой, невже
по менi дзвiн подзвiнно бовкнув?»
(Береженого Бог береже,
Або те, що нарiвнi з Богом).
Другий голос на те: «Запалiм,
тютюнцем посмакуймо вволю!»
(В татар-полi йому забiлiв
бiлий кiнь ще й буланий ворон).
Перший другого та й навпаки
пiдпирають плечима, вторять.
Та й гуляють — шапки набакир —
їхня слава та їхня доля.
Не для того, щоби борщем
заливати ледаче воло,
береженого Бог береже…
бiлий кiнь ще й буланий ворон…
Третiй голос… А де вiн? Нема!
Зачаївся мiж тими двома,
молоденький посiпує вус,
сизо квiтне будяк бiля вуст
I до того ж, братове, iще
щось блискоче, брязкоче збоку!
(Береженого Бог береже.
Або те, що нарiвнi з Богом).
Третiй голос… Вiн забаривсь,
але й вiн уступає в коло!
(В татар-полi йому забiлiв
бiлий кiнь ще й буланий ворон).
Вiн сейсмiчний, як землетрус!
Вiн оставсь, як козирний туз
(молоденький посiпує вус,
сизо квiтне будяк бiля вуст).
Третiй голосе,
впережи
свiй будяк у вiночок шалу!
Береженого Бог береже,
а козака — шабля.
Якщо винищать нас, українцiв,
до трьох зерен останнiх у колосi —
сам Господь зачерпне з криницi
й заспiває четвертим голосом.
Пошепки тече рiка
а в качок солонший пришепт
їм у вирiй завтра
їм гукать те
що й моя лiва не напише
молода задума у качок
в мене вона значно старша
милицею човг я човг
на усiх не настачиш
нi задум анi печальних книг
анi серця одного на многих
пошепки рiка тече до криг
янголи зриваються на крик
грає марша високосний рiк
й зразу входять гоги та магоги
Характерник
Пам’ятi мого дивовижного дядька
Саня Козлюка, улюбленця з-мiж усього
ярешкiвського людства
Вдача в дядька сущий звiр,
як намислив що — не спиниш.
Виноградника завiв,
а воно не родить: Пiвнiч.
Робив з дiжки дирижабль.
З оковитої гнав меляс.
Екстра-вулiї держав,
бджоли, правда, перемерли.
Винаходив. Мудрував.
Все на свiй копил iнакшив.
Тiтка зжовкла, мов трава,
вiд клятьби, плачiв, анафем:
«Май же Бога, клятий Сань!
Таж не мона так подосi…»
Добре, матиму, — сказав
i пiшов собi на тойсвiт.
Все на мiсцi вiдтодi:
реманент, савки, шапчинка
i зачитанi до дiр
Мойдодир, псалтир, Шевченко.
Та не грiх як забожусь
на судочнiй куцiй лавi:
Сань подавсь не впорожнi
до небесних канцелярiй.
Тож якщо тяжка зима,
чи парламент з глузду… теє,
знай: напевно то схизмат
щось уброїв характерне.
Мiй ярешкiвський народ
обведе круг пальця долю,
хоч як всякий бутерброд
завше пада маслом долу.
Пiвники
А що хотiв сказати скульптор,
кого вiн пристрасно любив,
коли тихцем в перiод культу
рожевих пiвникiв лiпив?
Кульгавий, вiн ходив зi стуком,
I дивний, нiби князь-босяк,
в кишенях глинянi свистульки
виносив зрiдка на базар.
Бiля цукерок, яблук бiлих
Ставав й товаром колихав.
I дiтвора до нього бiгла
з рублями в мокрих кулаках.
О як ми дмухали ретельно,
аж прiли жалiбно чуби!
Але насмiшкувато й темно
пiвнi мовчали хоч убий.
Чекав той майстер самосуду!
Та натовп мимо плив i тав…
I вiн на нас дивився сумно
I грошi тихо повертав.
А вдома каявся, i часом
жертовно зважувавсь на рух.
I в мармур вдумливо втручався,
як в тiло хворого — хiрург.
Так зосереджено i радо
жiночий образ виникав!
I посмiхались очi Правди
його роденiвським рукам…
О не кажiть, що дурень скульптор,
що говорити вiн не вмiв!
…Переживали дiти скрутно
перiод пiвникiв нiмих.