Після розвалу Радянського Союзу, коли можна було вільно виїжджати з країни, ми з дружиною перебували в Німеччині. Лікувались. Жили у старовинному німецькому містечку Вормс. Містечко розташоване на Рейні та оточене виноградниками і середньовічними замками. Влітку ненадовго приїздили до Одеси. Їздили автобусом. Дорога займала майже дві доби і була дуже виснажливою. Наш син плавав тоді старшим помічником капітана на контейнеровозі, що належав німецькій судноплавній компанії. Контейнеровоз працював на лінії Гамбурґ — Гдиня.

Якось, коли ми вкотре зібралися до Одеси, син запропонував нам приїхати до Гамбурга, сісти на його судно, дістатися Польщі, а звідти поїздом до рідного міста. Ми погодились.

Коли прибули до Гамбурга і піднялися на борт контейнеровозу, син познайомив нас з капітаном. Обидва вони були громадянами України. Решта екіпажу складалася з громадян різних національностей: матроси, боцман, другий помічник капітана та кухар були філіппінці, машинна команда — хорвати.

Гамбург розташований на річці Ельбі, яка впадає у Північне море. Знявшись у рейс, судно пройшло Кіль­ським каналом із Північного до Балтійського моря.

Гдиня, куди ми мали прийти, була мені добре знайома. На суднобудівних верфях мі­ста протягом багатьох років для Чорноморського пароплавства будувалися великі серії суден. Характерно, що польські суднобудівники закінчували в Україні Миколаївський кораблебудівний інститут та Одеський інститут інженерів водного транспорту.

У Гдині я приймав теплохід «Більшовик Суханов», на якому потім працював старшим механіком протягом п’яти років.

Гдиня славилася ще й тим, що на одній із верфей працював електриком Лех Валенса, який очолив Незалежну профспілку «Солідарність». Саме Лех Валенса розпочав війну з польським комуністичним режимом, за що у 1983 році отримав Нобелівську премію миру. А 1990 року став президентом Польщі.

Захопившись спогадами про Гдиню, я забув сказати про головне: коли син познайомив нас із капітаном, той спитав мою дружину, чи вміє вона варити борщ. Дружина розсміялася: «Яка одеська господиня не вміє варити борщ?». І тут з’ясувалося: те, що готує кухар-філіппінець для наших українців, їсти неможливо. Назви страв красиві: афритада, адобадо… Але вся ця їжа настільки перчена, гостра, що після обі­ду в роті горить — хоч викликай пожежну команду.

Наступного ранку дружина з сином пішла на камбуз. Вона почала пояснювати кухарю-філіппінцю, як готувати український борщ, а син її слова перекладав англійською. Філіппінець зварив борщ. Але знову ж таки він був настільки гострий, що коли капітан за обідом у кают-компанії його спробував, то здивовано подивився на мою дружину і запитав: «Що ви кухарю наговорили? Це та сама філіп­пінська страва!».

І тоді моя дружина наступного ранку, вставши раніше, пішла на камбуз і зварила борщ сама. Коли капітан спробував, він вигукнув: «Ось це так!».

Другий помічник капітана, що обідав з нами за одним столом, з’їв дві порції борщу і відразу попросив рецепт.

Коли прибули до Гдині,  другому помічнику приле­тіла заміна. Сходили з контейнеровозу разом. Ми з дружиною у супроводі сина пішли на залізничний вокзал, а другий помічник, попрощавшись із нами, поїхав до аеропорту. І рецепт українського борщу полетів на далекі філіппінські острови.

Аркадій ХАСІН.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Аркадій ХАСІН