Одеські спортсмени завоювали вісім медалей в масштабних спортивних змаганнях Unbroken Games 2026, які відбулися у Львові. Чи так важливі нагороди i медалі в таких змаганнях, розмірковуємо в матеріалі з місця подій.

Що таке unbroken games 2026

Unbroken Games, чи Ігри незламних, — це змагання, в яких беруть участь військові, ветерани, люди з інвалідністю, які отримали травми чи поранення внас­лідок війни.

В програмі було сім видів спорту: стрільба із лука, петанк, пауерліфтінг (жим лежачи), баскетбол на кріслах колісних, плавання, настільний теніс, веслування на тренажерах. Окремо пройшли змагання з функ­ціонального багатоборства серед представників Сил безпеки та оборони України.

Особливістю Unbroken Games 2026 став вихід зі спортивних залів у відкритий міський простір. Більшість змагань відбулася на площі перед Оперним театром, з петанку — в Стрийському парку і лише плавання з настільним тенісом — під стелею. «Це зроблено для того, щоб якомога більше людей могли побачити наших ветеранів і героїв особисто», — підкреслив директор офісу спорту Львівської міської ради Антон Нікулін. Всього у змаганнях взяли участь 570 спортсменів, двадцять з яких представляли Одесу.

Марсове поле

Це місце, де вшановують пам’ять героїв, які загинули у війні за незалежність України. Прапори, прапори, прапори… Здавалося, вони уходять за обрій. Тут серце стискається так, що стає важко дихати.

Величезний прапор, який тримали, якщо не всі, то кілька сотень учасників точно, проникливі слова, які б’ють прямо в серце… Це місце сили, де розумієш, що треба жити, любити і будувати плани. Незважаючи ні на що.

Стрільба із лука i адаптацiя постраждалих

Перша локація — стадіон «Юність», де відбувалися змагання зі стрільби із лука. Одеса була представлена п’ятьма спортсменами, а очолювала команду як тренер відома спеціалістка Юлія Большова. Вона вже майже десять років працює з воїнами, які зазнали ушкоджень під час війни за незалежність. Вона розповідає:

— Це один із найбільш доступних адаптивних видів спорту для ветеранів та людей з інвалідністю. Цим видом спорту можуть займатися люди з широким спектром поранень і травм: ампутаціями верхніх, або нижніх кінцівок, наслідками мінно-вибухових травм, пораненнями хребта, порушеннями опорно-рухового апарату, черепно-мозковими травмами, частковою втратою зору, і навіть вже є практики і з повною втратою, а також іншими фізичними обмеженнями.

— Адаптивна стрільба iз лука розвиває концентрацію, координацію руху, силу, витривалість і впевненість у собі, — продовжує Юлія Большова. — Вона допомагає відновлювати фізичні навички після поранень, сприяє психологічній реа­білітації та поверненню до активного соціального життя. Багато хлопців, що приходять зі шпиталю займатися стрільбою iз лука, кажуть, що вона знімає рівень стресу та тривожності. За досвідом роботи знаю: коли людина отримує важкі поранення, ампутації, то втрачає себе у цьому житті. Займаючись спор­том, хлопцi не втрачають спілкування зі своїми побратимами. Це їхній соціум, де вони можуть жити своїм життям, спілкуватися, підтримувати одне одного. Захищаючи Україну на полі бою, вони прожили певний етап свого життя, який нам, звичайним людям, не зрозуміти. І, як я знаю, психологами, що працюють з ветеранами, стають самі ж ветерани, які пройшли це все і можуть витягувати із складних ситуацій.

Стрільба… зубами

— Один зі спортсменів, який бере участь в Unbroken Games 2026, Денис Калюка, має осколочне сліпе поранення плечового суглоба, яке привело до порушення рухових функцій та зниження м’язової сили, — розповідає Юлiя Большова. — Ми спробували стріляти стаціонарно, лівою рукою упиратися в лук, правою розтягувати тятиву. Було некомфортно, і ми вирішили, що він буде стріляти з хлястиком, зубами. Що таке хлястик? Це шматочок шкіри, який чіпляється на тятиву, він його натягує зубами (замість лівої руки) і стріляє, а правою рукою він впирається в лук.

Денис вже двічі посідав друге місце в чемпіонаті України в такій категорії (хлястиком).

Незрячий стрілок

Вразила стрільба із лука незрячим спортсменом. Знову слово Юлії Большовій:

— Олег Автомєєнко — воїн, який втратив зір на війні, але знайшов себе у стрільбі iз лука. Раніше у мене не було досвіду роботи з незрячими спортсменами, тож я навчаюсь разом з ним. Працюють такі спортсмени за допомогою спе­ціальної стійки, вони лівою рукою прикладаються до прицілу. Решту дій виконує сам, я коригую тільки попадання.

У 1999 році Олег Автомєєнко закінчив Одеський інститут сухопутних військ. Фактично все доросле життя був у лавах Збройних Сил України. Мав певну перерву,  але з 2014-го знову в ЗСУ. З січня 2015 року почав брати участь в бойових діях на Донбасі — Дебальцеве, а потім Світлодарськ, Авдіївка, Волноваха.

Повномасштабне вторгнення зустрів у Волновасі, де вже на третій день, під час боїв за місто, отримав поранення і втратив зір. Потім був довгий період реабілітації, лікування, зокрема за кордоном. У 2024 році потрапив на реабілітацію у Львів, після чого, за його словами, побачив життя по-новому.

«В моїй проблемі немає нічого  страшного, можна жити», — такий висновок зробив Олег після візиту у Львів. Вступив і в підсумку закінчив магістратуру в Маріупольському державному університетi за спеціальністю «Політологія, політична експертиза і аналітика». Минулого року став працювати в Одеському державному університеті внутрішніх справ.

Того ж року познайомився зі стрільбою iз лука, яка захопила з головою, а з січня 26-го став серйозно тренуватися під керівництвом Юлії Большової і, звісно, виступати. Тепер є висока спортивна ціль — участь в Паралімпійських іграх, і Олег цілком розуміє, що для цього треба багато працювати. «Все можливо, — каже Олег. — Неможливе — це те, що досi не зробили».

Доброволець

Наш наступний герой —  Георгій Гордус, який перемiг на цих змаганнях в категорії «профі». Вiн народився в місті Нова Каховка Херсонської області — одному з центрів розвитку стрільби iз лука в Україні. Батьки займалися цим видом спорту, тож і Георгій, цілком логічно, теж якійсь час стріляв, але згодом закинув лук.

В 2014-му пішов добровольцем на фронт. В 2022-му відразу відправився на лінію бойового зіткнення. Служив у 114-му ТРО. Після того, як бойові дії на Київщині закінчились, перевівся в 47-му окрему механізовану бригаду. Брав участь у контрнаступі. Воював в Запорізькій області, на Донбасі. Потім підрозділ перекинули на Курщину. «Там я вже безпосередньо участi в бойових діях не брав, ос­кільки був травмований, — каже Георгiй. — Було багато контузій, плюс в наш «Бредлі» влучив ворожий танк».

Ще перебуваючи в бойовому підрозділі, Георгій Гордус почав, як він сам  каже, пострілювати із простенького мисливського лука — просто, щоб згадати, що це таке. І якось, будучи в Одесі на реабілітації, якраз з цим луком  потрапив на змагання на навчально-спортивній базі олім­пійських видів спорту Міністерства оборони України. Посів перше місце, мабуть, якісь навички залишилися з юнацтва — техніка, відчуття.

— Зібрали худо-бідно  якийсь лук з того, що було, i почав займатися бiльш серйозно, —  продовжує Ге­оргiй. —  На перших більш-менш серйозних змаганнях — «На хвилі» в Одесі — посів перше місце в категорії «Просунуті». Не завжди виходить тренуватися так, як хочеться, та й немає того спорядження, якого хочеться. Але війна навчила працювати з тим, що є, і витискати з цього максимум. Тут, на Unbroken Games 2026, сьогодні було дуже тяжко, оскільки суперники дуже сильні. Вони мало того, що серйозно підготовлені, в них матеріально-технічна база високого рівня — луки, стріли. Це не дивно, оскільки Львів — центр розвитку стрільби iз лука в Україні. В кваліфікації я став другим. Ну і вдало­ся здобути перемогу в «олімпійці», в упорній боротьбі обігравши господаря змагань. У вирішальній серії був неймовірний накал пристрастей: в одному з пост­рілів я влучив в «вісімку», але й суперник помилився — поцілив в «шістку». Серія за мною: 27—26, я — чем­піон! Які емоції? Емоцій зараз не дуже багато, я вимотаний. І фізично, і морально дуже круті змагання.

В подальшому наш чемпіон хоче займатися стрільбою iз лука професійно, щоб відібратися на міжнародні змагання, і розуміє: для цього треба багато тренуватися, оновлювати спорядження, бо за кордоном зовсім інші — і рівень спортсменів, і рівень спорядження теж.

Петанк

З Парку культури та відпочинку ім. Богдана Хмельницького, де розташований стадіон «Юність», переміщуємося до Стрий­ського парку, де відбувалися змагання з дивного, на перший погляд, петанку — такого собі паркового варіанту кьорлінгу. Хоча, як відомо, петанк — це гра з багатовіковою історією, що набула сучасний вигляд як вид спорту у Франції на початку XX століття. Сьогодні петанк популяризується в Україні як адаптивний, тому що не вимагає спеціальної фізичної підготовки.

Збірну команду міста Одеси з петанку на змаганнях Unbroken Games 2026 представляли Олег Кошолапенко, Ганна Баторі, Роман Білик, Олег Мацкевич і Ігор Бобок. Дякуємо спортсменам за участь і бажаємо перемог на наступних стартах.

Ярина із ДШБ

Якщо чоловік на війні — це звичайне явище, і до цього пересічний громадянин звик, то жінка на війни — не знаю, як ви, я з цим не можу змиритися. Але українські жінки давно розірвали всі шаблони. Наша розповідь про Ярину Аліманову, яка на Unbroken Games 2026 виступала в чотирьох видах програми і в усіх завоювала медалі: стрільба iз лука, веслування на тренажерах, плавання — «срібло», пауерліфтинг (жим лежачи) — «бронза».

Ярина — ветеранка російсько-української вій­ни, служила у 81-й десантно-штурмовiй бригаді, закінчила службу у 14-й бригаді. До війни була професійною спортсменкою — майстер спорту з велоспорту (шосе). Крім того, займалася тайбоксом і класичним боксом. Тож була підготовлена до служби в ДШБ — і фізично, і психологічно.

— В спорті без дисципліни ніяк, те саме i в армії. Тож спорт став хорошою базою для служби, — розповідає Ярина. — Після лікування вирішила повернутись в спорт, але вже не в професійний у зв’язку зі станом здоров’я. Мені запропонували виступити на відборі тут, у Львові, Invictus Game Time 2023. Я пройшла відбір, поїхала до Дюссельдорфу, де виграла «бронзу» з велоспорту того року й наступного. Далі вже виступала у змаганнях Федерації стронгмену України, Федерації пауерліфтингу України.

Свої успіхи у змаганнях в різних видах спорту вона пов’язує з бажанням різнобічно розвиватися саме в тих видах спорту, які їй більш знайомі і більш доступні.

 — Завжди прагну до максимуму, що може на даний час мій організм — все з нього намагаюся вижати, іноді виходить, — посміхається наша героїня, коментуючи свої успіхи. — Після деяких важких подій починаєш більше цінувати життя, цінувати родину, дітей, своїх побратимів, посестер. Вони сильно мене мотивують. Але, напевно, найбільш мотивує родина: у мене двоє донечок, двоє онучок. Треба жити — сьогодні, кожну хвилину.

Заняттями спортом Ярина не обмежується: вона веде активну громадську діяльність у Вознесенську, звідки родом і де є амбасадором ветеранського руху — допомагає залучати ветеранів війни до занять спортом. Найближча спор­тивна ціль — потрапити у склад збірної України на Ігри ветеранів, які відбудуться у Валенсії цього року.

Баскетбол на кріслах колісних

Переносимося на площу біля Оперного театру, яка майже всi ці дні була просочена енергетикою Unbroken Games 2026. І одним з яскравих заходів став турнір з баскетболу на кріслах колісних — дисципліні не новій, зокрема для Одеси. Тож не дивно, що у нас тут є золота медаль.

Одеські «Вільні воїни» обіграли «Сталевих» з Києва, БК «Рівне» і стали переможцями змагань. «Вільні воїни» — команда зі своєю історією, про яку розкаже один iз засновників однойменної громадської організації Арсен Рябошапко, ка­пітан команди:

— Ми з побратимом Іллею Пилипенком заснували громадську організацію майже два роки тому і створили  в Одеській області і в Південному регіоні певну спільноту таких активних ветеранів, які займаються різними видами спорту, в тому числі баскетболом на кріслах колісних. Хлопці сьогодні виклались максимально i отримали безмежне задоволення від того, що грали та ще й перемогли. Це Володимир Абелюк, Микола Полевий, Олександр Барбінягра, Олексій Іщенко і Олексій Спеціальний. У нас кожен гравець — ветеран, кожен пройшов через бойові дії, кожен отримав поранення і зараз шукає нові сенси в житті, де адаптивний спорт допомагає знайти нові виклики в житті, нові сенси.

— Які враження взагалі від Unbroken Games 2026?

— Дуже класно. Я вважаю, що все зроблено якісно, добре організовано. В центрі міста велике скупчення людей, i вони можуть бачити, що ветерани продовжують жити активно. І можуть розказати своїм знайомим, друзям, ветеранам — ось  дивиться: тут поряд хлопці займаються, попробуйте також, не сидiть вдома, не просиджуйте життя, не закривайтеся від цього світу.

Плавання: лицар багатьох якостей

В заключний день одеські спортсмени брали участь у змаганнях з плавання. Всі стартували на дистанції 100 метрів, але, звісно, були розділені на категорії. Перед тим, як розповісти ще про одного героя, слід відзначити, і це дуже важливо у воєнний час, що одеську команду відрядило на змагання управління фізкультури і спорту Одеської міськради, надавши нашим представникам спеціально пошиті яскраві костюми з емблемою нашого міста — одеситів було видно здалеку. А супроводжувала команду і упродовж змагань вирішувала організаційні питання начальниця навчально-спор­тивного відділу управління Ганна Діденко.

На водні доріжки вийшли Сергій Терентьєв, який напередодні змагався у пауерліфтингу, а також наші лучники — Денис Калюка, Ярина Аліманова, які вже завоювали тут медалі, і Олександр Довгань.

Як тiльки побачив Олександра Довганя, зрозумів, що ми вже десь зустрічалися — виявилося, що на заході для ветеранів в Iзмаїлі, де він показував клас гри в настільний теніс. Тут він, крім змагань зi стрільби iз лука, брав участь у змаганнях з плавання — там в басейні ми і поспілкувалися.

Поранення Довгань отримав на Харківському напрямку, під Куп’янськом. Це був його перший бойовий вихiд.

— Ми штурмували село Піщане, — згадує Олександр. — Я встиг з побратимами «зачистити» лише пару будинків, коли відбулася дронова атака. Тоді полегло тринадцять моїх друзiв, залишилось лише двоє — я, поранений, і мій командир. Далi — висока ампутація через синдром турнікета, який у мене був упродовж доби. Але, слава Богу, вижив — командир мене витягнув з поля бою.

Потім був довгий період реабілітації. І, звісно, в цьому дуже допоміг спорт — Олександр має численні медалі в різних видах спорту і своїм прикладом показує військовим, що саме завдяки спорту можна повернутися до життя і ставити нові цілі. Наш герой є членом організації «Ветеран Хаб», де отримує підтримку і сам надає таку підтримку іншим — спіл­кується з побратимами, закликаючи їх до занять спортом.

В рамках програми «Спортивний простір єдно­сті», яку організувала Одеська обласна ОВА, з іншими військовими об’їз­див чимало громад в Одеській області, показуючи, як адаптивний спорт допомагає повернутися до нормального життя. Олександр зараз ставить високі спортивні цілі — потрапити у склад збірної України на Ігри ветеранів, а також планує восени одружитися.

«Життя продовжується», — так може сказати кожен з учасникiв Iгор незламних.

Пiслямова

Юлія Большова:

— Коли є можливість показати себе у змагальному процесі, це більшою мірою спрямоване не на те, щоб перемогти, а на те, щоб ввести себе в повноцінне життя, довести собі, що життя не закінчується після війни, після поранення, можно далі рухатися і жити в звичайному суспільстві. Коли хлопці потрапляють на змагання такого рівня, то, як правило, починають жити цим видом спорту, адже це не лише спортивна ді­яльність, а й важлива частина їх соціального середовища.

Особливе значення мають змагання, які є відбірковими до міжнародних стартів серед ветеранів. Для учасників це важлива мотивація для самореалізації на новому рівні. Саме тому таких змагань має бути більше, адже вони відкривають нові можливості для ветеранів, сприяють їхній соціалізації та підтримують прагнення до активного життя після служби.

Антон Нiкулiн, директор офісу спорту Львівської міськради:

— Насамперед, у нас була мрія зробити такий захід, де б комфортно почував себе кожен ветеран. Спортивна складова — це лише як соціальний клей, який дозволяє йому набути нових сенсів, привід для того, щоб зустрітися зі своїми побратимами і так далі. Філософія цьогорічних Iгор —  винести всі види спорту з критих майданчиків на вулицю, поєднати спорт з архітектурою міста.

І ще один момент,  дуже важливий для нас: половина бюджету цих змагань —  позабюджетні кошти. Власне, ми єдиний ветеранський турнір в Україні, де виплачуються призові. І це для нас так само дуже цінне. Це такий додатковий певний бонус для наших ветеранів. Мені здається, що спорт — взагалі найкращий інструмент для того, щоб набути нових сенсів. І знаєте, я от дивлюсь на їхні емоції —  це просто фантастика.

— Яка головна складова успішності таких змагань?

— Лише одна: команда. У нас вона прекрасна, в ній дуже багато хороших фахових людей. Мій заступник Сергій Гончук воював і повернувся з фронту, на жаль, з ушкодженнями, але він далі працює у нас в управлінні. Мені взагалі здається, що зараз в сучасній Україні акценти трошки змінилися, і ми маємо приділяти велику увагу адаптивному спорту. Це дуже важливо для нас. Власне, нам хочеться, щоб інші міста теж включались і робили такі заходи.

Влад ЄФIМОВ.

Одеса — Львiв — Одеса.

Фото автора.