Якби не події на Близькому Сході — війна, розв’язана президентом США Дональдом Трампом проти Ірану — я ніколи не згадав би цю історію. Ну ось згадав і хочу розповісти.

Працюючи на суднах Чорноморського пароплавства, я багато разів проходив Ормузькою протокою. До Кувейту, розташованого в Перській затоці, ми возили цукор Одеського цукрового заводу. В Ірак, у порт Басра, розташований на річці Шатт-ель-Араб, що впадає в Пер­ську затоку, возили для тодішнього президента Саддама Хусейна зброю. Те ж і в Арабські Емірати.

У заблокованій сьогодні Іраном Ормузькій протоці я бачив гігантські танкери, які вивозили арабську нафту на тлі жовтого оскалу пустелі до Європи та на Далекий Схід — до Китаю, Японії, Південної Кореї. Як моряк, я уявляю, що сьогодні відчувають екіпажі завантажених нафтою танкерів, які не можуть пройти цією протокою: поступова відсутність продуктів, води, палива. І до всього перебувають під пос­тійною загрозою обстрілу іранськими ракетами.

Думаючи про мусульманський світ, згадую такий епізод: одного разу на стоянці в Басрі мені знадобилося закупити деталь для дизель-генератора, що вийшов з ладу. З агентом арабом я поїхав до міста. Біля якогось магазину стояв сліпий жебрак у лахмітті і просив милостиню. Пожалів старого,  дав йому гроші. У відповідь він ударив мене палицею по спині, а гроші жбурнув на землю. Нічого не розуміючи, я спитав свого супутника, що відбувається. У відповідь він усміхнувся і відповів:

— Ви не мусульманин, у вас він милостиню не візьме.

— Але звідки він знає — він сліпий!

— Він відчуває.

Все це було в далекі радянські часи. Але коли Україна стала незалежною державою, і Чорноморське пароплавство ще якийсь час існувало, я на суховантажному теплоході «Петр Емцов», плаваючи під українським прапором, потрапив до іранського порту Бендер-Аббас, розташованого біля входу в Ормузьку протоку. Як тільки ми пришвартувалися, на борт піднялися представники портової влади. Капітана суворо попередили — у місто не пускатимуть нас, бо ми не мусульмани. А двом жінкам, членам нашого екіпажу, черговій та буфетниці, незважаючи на спеку (справа була влітку, і температура повітря — під 40°C), у відкритих сукнях заборонено було сходити на землю. Капітанові було сказано: для того, щоб вони могли відвідати розташований на території порту інтерклуб, де згідно з суворим іранським сухим законом продавали тільки безалкогольне пиво, вранці приїде кравець і пошиє нашим жінкам чорні балахони, в яких ходили жінки Ірану.

Того ж вечора до мене прийшли двоє іранців і запропонували за пляшку горілки 100 доларів. Горілка в мене була, але розуміючи, чим така угода може загрожувати мені, я від їх пропозиції категорично відмовився.

На другий день наші жінки, одягнені в чорне, змогли зійти на берег. Я разом із ними пішов до інтерклубу. Підходячи, побачив іранця, що йде туди ж. За кілька кроків від нього йшла його дружина в усьому чорному. Очевидно, за законами цієї країни йти поруч із чоловіком вона не мала права.

Єдине, чим запам’ятався інтерклуб, був телефон, яким можна було зателефонувати до Одеси.

У цьому порту ми простояли рівно тиждень. Але коли звідти пішли, я ще довго був під враженням тієї стоянки. Мені здавалося, що я побував у далекому Серед­ньовіччі, про яке читав ще в школі і не зовсім вірив прочитаному…

Аркадій ХАСІН.