Юрiй Яяновський
Ми доти живемо, допоки подив
Нам не дає заплющити повiк…
Зацвiв лiтак… В гаю заграв потiк…
Весна вернула полинам клейноди.
У подивi — щасливий чоловiк.
У подивi щасливi i народи.
У них земля, я знаю, краще родить
Меди, зерно та виноградний сiк.
У словi, в кiнокадрi — до смеркання —
Учiмося мистецтва здивування,
А ще — польоту в небо, до узвиш.
Вiд гомону прокинутись уранцi.
А враження таке — мов на тачанцi
Через космiчнi обшири летиш.
Франко
За днi путi наскаржились колеса
Про все степам. I серцю, далебi.
Але кiнець мандрiвцi. На горбi
Нарештi появилася Одеса.
Не вiдають нi митницi, нi преса,
Кому везу я радiсть у журбi…
Пускай до моря коники рябi,
Вiзниче з хитрим профiлем черкеса.
Ми друзi з морем. Пташими крильми
З юнацьких лiт листуємося ми —
Лелеками, орлами, журавлями.
Я морю прочитаю про народ,
Що вирветься iз пут i загород
I розiб’є темниць залiзнi брами.
Куїнджi
В будинку на Великому Фонтанi
Ми зустрiчали вересневi днi
Й дивились, як iз вранiшнiх туманiв
Вияснюється берег у вiкнi.
Здавалося: на круглiм полотнi
Себе знаходять обриси i гранi —
Акацiй iєроглiфи сумнi.
Узори винограду на альтанi.
I ближчими ставали небеса.
В травi ховались тiнi… Мов роса.
На полотнi мазки блищали свiжi.
Мов щойно майстер вiдступив на крок
I, щоб не наполохати сорок.
Внизу не вивiв пiдпису: Куїнджi.
Анна Ахматова
За дачею росте високий сад.
Тече шнурiвка стежечки по ньому.
Заради цих спокусливих принад
Вартує нинi вибiгти iз дому.
Ще доля без дорослих пiсляплат.
Цiни не знає доброму i злому.
Нема печалей, прикрощiв, досад.
Є тiльки день у сяєвi дзвiнкому.
Дiвчатко вимовляє десять слiв
I ще себе не мислить без джмелiв,
Без лету хмар та аґрусiв зiркатих…
Так мало рiвноваги у ногах.
Що море унизу зiтхає: «Ах!..» —
Боїться ймення повнiстю назвати.
Iсаакян
Незнаний краєвид, та нiби мiй.
З цiпком i куснем житнього буханця
Прийми, Одесо, нинi на постiй
Ще одного поета i засланця.
Я хлiб вiддав дитинi мовчазнiй,
Щоб не росла в iванця-покиванця…
Втiм, я багач. Я маю триста мрiй
В невидимих для вiч торбах i ранцях.
Одеса знала й знає вiхи шани.
Над Пушкiним смiялися мiщани,
А дiти зводять пам’ятник йому.
Кому ж нове поставить поколiння?..
Росте в моїй Вiрменiї камiння.
Я на насiння камiнець вiзьму.