В украинской исторической судьбе есть особенно трагические периоды, тень от которых ложится на новые и новые поколения. До сих пор еще слышатся в нашем народе плачи и моления пострадавших от голода 30-х и 40-х годов ХХ столетия. Они слышны в стихах и балладах одесского поэта, лауреата премии им. Павла Тычины Миколы Палиенко в новом сборнике «А зозулi кували…», который издан в издательстве «Друкарський дiм». Презентация сборника состоялась 14 ноября в Литературном музее.
Сегодня мы знакомим читателей со стихами М. Палиенко из его нового сборника.
Смуток кузнi цiєї довiку
Вже не вигребти, як золу.
В нiй клепали гострющi ковiньки
На нещастя моєму селу.
З ними бiгли до дня активiсти,
Повилазивши, мов тхори.
На сiльбудi гасла розвiсять
I для них вже грабунки не грiх.
Набрело комiсарiв багато
На людське мозолисте добро.
Вигрiбали останнiй iз хати
Хлiб, зароблений в полi горбом.
До останку геть розорили, —
Земле, воронiв не роди!
З тридцять третього ледве зрiють
Тi горбки, що чесали вiтри.
* * *
Голодовок родиннi знiмки,
Знiмки є, а рiднi нема:
Двi сестрички стоять в обнiмку,
Пуста хата зiя нiма.
Двi соломинки — двi близнючки
Лиш залишились у дворi.
А кропивка така колюча,
Вже не можуть її зварить.
Як стояли, так i сховали
Ув обнiмку сестричок двох…
Мов татарська пройшла навала —
Анi душечки на Рiздво!..
Вiдновили розбиту хату,
Вiдшукався далекий рiд.
Хоч краплиночка, та багатство,
Хай лиш свiчечцi та горiть.
Голодовок знiмки родиннi —
Їх давно нiхто не знiма…
В тебе свiдки є, Україно,
Лиш сестричок давно нема.