|
|
   |
Перш ніж узятися за написання цієї колонки, в якій хотілося б підбити певні підсумки року, що минає, я перечитав те, що писав наприкінці 2022-го, 2023-го, 2024 років… Виявилося, що головна емоція була й залишається одна: розчарування наполовину з надією.
Розчарування — тому що, на жаль, і цього року війна не завершилася. Вже понад 1400 днів — хто з нас міг узагалі таке уявити? — триває кошмар, який приніс на нашу землю божевільний північний сусід.
Але ми сильні у своїй вірі й надії. Бо знаємо: перемога прийде. І мир повернеться на багатостраждальну українську землю.
Звісно, дуже хотілося б, щоб це сталося вже в наступному році. Але мир не настане за помахом чарівної палички. Отже, потрібно робити те, що ми робимо всі ці чотири роки: воюємо, не здаємося, допомагаємо, підтримуємо одне одного.
Війні можна «подякувати» лише за одне — за те, що вона показала глибинну цінність звичайних речей.
Тепер ми розуміємо, яким бажаним і прекрасним є мирне життя. Як же хочеться до нього повернутися… Хоча мені здається, що звук повітряної сирени все одно ще довго дзвенітиме у наших вухах, а серце — здригатиметься від несподіваного гучного звуку.
Ми усвідомили, яку теплоту й захист дарує власний дім, коли побачили, як можна втратити квартиру і все, що було нажите за довгі роки життя, за лічені секунди: приліт безпілотника, вибух, пожежа…
Ми наново закохалися у своє місто: зранене, спотворене, з порожніми очницями вікон, з понівеченими пам’ятками архітектури. Але ми й далі живемо в Одесі. Бо дуже її любимо. І готові допомагати робити її рідною для тих, кого війна позбавила даху над головою і вигнала з рідних міст, яких уже немає на мапі України…
Ми зрозуміли ціну здоров’я, побачивши наших ветеранів, які повертаються з фронту. З кожним днем їх стає дедалі більше. Вчимося в них мужності жити далі, попри страшні поранення й каліцтва.
Нарешті, ми усвідомили, наскільки сильно любимо своїх дітей, онуків. Країна, в якій герой роману розмірковує про неприйнятність гармонії світу, якщо вона збудована на сльозинці дитини, вже пролила стільки сліз українських дітей, що про будь-яке відновлення «сусідських» відносин не може бути й мови. Принаймні — не за нашого життя.
А що стосується газети «Вечірня Одеса», то ми продовжуємо працювати. Рік, що минає, був важким — як і для всіх. Але газета вистояла. Дякуємо вам за підтримку — ми відчували її щодня.
Більше того, ми не лише вистояли, зберігши газету, а й заклали підґрунтя для розвитку в наступному році. Про те, якою буде «Вечірня Одеса»-2026, а також усі інші медіаплатформи під цим брендом, ми розповімо в наступному номері газети — від 8 січня.