|
|
   |
Скільки б не пройшло часу — не втомлюємось поважати пам’ять тих, хто віддав своє життя за нас й рідну країну.
…Кінець вересня, їду поїздом по справах. До мене підсіла подружня пара літнього віку. Через деякий час за вікном майнула невідома мені платформа. Попутники тихо заговорили. Вони знають не тільки її назву. Вони знали і людину, на честь кого названа зупинка, і родину героя. Зацікавився. Кажуть мені його прізвище, назву станції, де мешкають рідні, й уходять.
Через тиждень їду на підказану залізничну зупинку. Ось і вона — одноповерхова станція Вигода. Над головою сіре небо. Під ногами мокро: вночі був сильний дощ. Переді мною невелика зачинена будівля станції. Біля одного з вікон натовп пасажирів: фотографують оголошення зміни розкладу приміських електричок. Після невеликої метушні люди розходяться.
На пероні залишається одна пані. Звертаюся до неї. Її звуть Ольга. Розмовляємо. Вона добре знає родину Шушманів, яку розшукую. Взялася показати їхній будинок. Від попутниці чую: «Хороша сім’я. Василь Шушман був бригадиром на залізниці. Порядна людина. І батько у нього такий скромний, порядний…». За розмовою шлях стає коротшим. Скоро підійшли до зеленого паркану, за яким видно охайний будинок батька. «Судячи по відсутній автомашині, його немає вдома. Ви зачекайте. Він скоро буде...» — сказала жіночка і пішла.
Стояння на холодному вітру тепла не додавало. Йду до найближчої торгової точки на гарячий чай або каву. По дорозі зупиняю ще одну сільську мешканку. Вона назвалася Оксаною. Від неї також почув за Василя: «Дуже хороші люди. Дружина, мати Василя, хороша була… А Василя не хотіли брати на війну, а він добився…». Жіночка поспішає додому.
І тут до нас з різних боків якраз підійшли дві місцеві пані, які добре знають родину. Трохи пізніше до розмови долучилися ще дві жіночки. Діалог продовжився. Пані Катерина говорить: «Мій зять до сьогоднішнього дня добре згадує про Васю. Він так багато хорошому його навчив. Жаліє, що його нема…». «Я Василя з дитинства знала, — підключається до розмови пані Людмила. — Хороший, добрий хлопчик. Батько його теж хороший чоловік. Всім помагає... А мій син Микола на фронті з першого дня…». «Він перший з села загинув, — додає про Василя 88-річна пані Ольга. — Мій правнук Дмитро Боднаровський привіз його. Поховав. І сам рівно за місяць загинув на війні. Молодий… Він поруч з Василем похований… А зараз мій внук Ігор на фронті. І теж з першого дня… Ви запитуєте, що я можу побажати? А що я можу побажати, якщо війна?».
Після гарячої кави ненадовго потеплішало. Поспішаю до будинка батька Василя Шушмана. Машина у дворі. Загавкав собака. Невдовзі до воріт вийшов тихий, сивий, трохи втомлений чоловік. Познайомилися. Почали розмову. Василь Михайлович Шушман — життєво мудра, лаконічна, стримана і одночасно дружня людина. Запропонував проїхати машиною по селу, щоб показати все, що пов’язане з сином Василем. По дорозі розповідає:
«Син народився 14 червня 1971 року в Рахові. Відразу після його народження тогочасні економічні проблеми в районі змусили нашу родину переїхати у Вигоду. Тому змалку син ріс тут. Тут ходив у дитячій садок. Потім навчався у Вигодянській школі. Вчився добре. Був спокійний, душевний. З дитинства мав пристрасть до музики (грав на баяні) і до кулінарії. Після 11 класу поступив і закінчив у Одесі курси кухарів.
У 1989—1991 роках проходив службу в армії, у Нагірному Карабасі. Після армії відразу одружився. І пішов працювати на залізницю. У нас вся родина із нею пов’язана. Закінчив курси в Золотоноші. Став бригадиром колії. 30 років пропрацював на Одеській залізниці.
У його родині народилося троє дівчат. Своїми руками побудував двоповерховий величезний будинок. Високі арки, що вели до будинку, були увиті білими трояндами. Квітами він постійно займався. І у всьому був дуже відповідальний... У 2017 році померла моя дружина, його мама.
А у 2022-му розпочалася повномасштабна російсько-українська війна. Він пішов добровольцем. У нього, як у залізничника, була «бронь». Казав йому, просив його. Він відповідав: «Я був у Нахічевані..». Кажу: «Але то була зовсім інша обстановка. Тут конкретна війна». Він: «Якщо не я, то хто піде? У мене діти ростуть, внук. Захищати треба…».
Так у вересні 2022 року й пішов. Служив у 28-й окремій механізованій бригаді гранатометником. Всі чотири місяці, що був на фронті, телефонував постійно. Але намагався не хвилювати. Я навіть не знав про його поранення. Він не казав. 28 грудня 2022-го Василь зателефонував. Поговорили. На закінчення розмови кажу: «Синок, я тебе люблю». Він відповів: «Тато, я тебе теж люблю». Це були його останні слова. Наступного дня, 29 грудня, в бою біля селища Озарянівка (Бахмутський напрямок) куля ворожого снайпера обірвала життя сина».
Приїхали на вокзал. Зустріч завершено. Дякую Василю Михайловичу, потискаю його руку. Сідаю у потяг, їду. За вікном вагона залишаються станція, перон і небагатослівний, сивий, сильний духом чоловік.
Солдат ЗСУ Василь Шушман брав участь у звільненні Херсона, виконував бойові завдання на сході України.
5 січня 2023 року загиблий воїн з почестями похований на Алеї Слави цвинтаря с. Вигода. Останній шлях воїна пронизував гучний сигнал, який віддавав маневровий локомотив у знак шани та скорботи за колегою, залізничником — Василем Шушманом.
Відповідно до наказу акціонерного товариства «Укрзалізниця» від 9 серпня 2023 року, клопотання регіональної філії «Одеська залізниця», рішення сесії Вигодянської сільської ради, підтримки депутатів та громадськості, проведено перейменування зупиночного пункту «1481-й км» на зупиночний пункт «імені Василя Шушмана».
Указом Президента України № 286/2025 від 7 травня 2025 року Василя Васильовича Шушмана «За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку», нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Ігор ПАНОЧИШЕН