|
|
   |
Вулиця Гоголя — одна із найменших в історичному центрі Одеси. І починається вона ось тут, біля цього низького паркану, викладеного історичним каменем-черепашником і залитого зверху цементом, — точне продовження окантування Приморського бульвару.
Це місце — чудовий оглядовий майданчик, на якому юрмляться і приїжджі, і місцеві з ранку до вечора, милуючись причалами Одеського порту. Бувало, турист, задивившись, переступав межу огорожі та… скочувався вниз. Тому крім арки, що визначає початок вулиці, було вирішено звести і цей паркан (інакше кажучи — тин).
Так от, на цьому парканчику наприкінці літа 1935 року сидів одеський школяр 9 років, учень 2-го класу 43-ї чоловічої школи, що знаходилася тут же, на цій вулиці. Праворуч від нього, через Військовий узвіз, що розрізав приморський схил, виднілися колишній Палац князя Воронцова, Приморський бульвар із Дюком та Потьомкінськими сходами. А ліворуч, за арочкою, причаївся Шахський палац.
Але повернемося до нашого героя, який, звісивши ноги, сидить на парканчику і жує свіжий бублик. Зізнаюся і познайомлю: це мій старший брат Марат. Він залишився в місті допомагати мамі доглядати новонароджену сестричку. Ах, який смачний бублик хрумтів у нього на зубах! Такі можна було купити лише на Карла Маркса, 8 у «Бублічній».
Він дивився униз, де на схилі копошилися кіношники. У них якраз була перерва у зйомках, і схожий на брата хлопчик стояв без діла і дивився на бублик. Марат відламав половину і показав йому, мовляв: «Хочеш? Полізай до мене нагору». Того не довелося довго просити і через хвилину він був уже поряд з Маратом.
Познайомились. Хлопчика звали Льоня Фесечко, і він грав головну роль у фільмі, який знімався за сценарієм угорського письменника Бела Балаша. У Союзі його вже добре знали, оскільки по радіо пройшла радіовистава про цього німецького хлопчика — Карлушу Бруннера. А тепер Балаш написав на її основі кіносценарій. І приїхав до Одеси, щоб познайомитися зі знімальною групою та хлопчиком, який грав головну роль.
Цей фільм розповідає про участь дітей у боротьбі німецьких комуністів проти фашистів у середині 1930-х років. Герой фільму — Карлуша, син підпільниці, за яким полює поліція, щоб з його допомогою знайти всіх підпільників.
Балаш жив у готелі «Лондонська» і в перервах між зйомками охоче зустрічався із творчою молоддю міста.
Коли закінчувався черговий знімальний день, нові друзі, пройшовши квартал по Гоголя повз Будинок вчених, виходили на Сабанєєв міст. Цікаво було спостерігати, як по Військовому спуску снують у порт за рибою чи пасажирами вози та «емки». Пройшовши через маленьку ажурну площу, біля номера 2 на вулиці Карла Маркса вони розлучалися. Льоня в гості не запрошував, настрій у нього завжди був сумний — видно, що повертатися додому йому не хотілося. Втім, надія на завтрашню зустріч довго сумувати не давала.
Так тривало близько тижня. Але одного ранку, коли Маратик вискочив зі свіжими пиріжками від бабусі, щоб порадувати нового друга, на схилі вже нікого не було. Тільки двірник підбирав різне паперове сміття. «Виїхали твої кіношники», — сказав він Маратику. «А куди?» — «Ніхто не знає. Може, на інший схил... А може, в інше місто». (Тепер ми знаємо, що вони поїхали на вокзал, бо зйомки наступних сцен були вже в поїзді).
Ну а далі... А далі була війна. Вся наша сім’я поїхала до Північного Казахстану в евакуацію, зв’язок із Льонькою перервався. Пізніше, коли Марат уже навчався у Харькові, будучи на канікулах в Одесі, він прийшов у той самий двір Карла Маркса, 2, намагаючись дізнатися хоч щось про старого знайомого.
Але марно. Про Льоню не було ніяких звісток приблизно до кінця 60-х. У 1967 році Марат виграв вікторину «Чи знаєш ти Угорщину?», організовану Одеським ТБ, і як переможець поїхав до Угорщини. Як відомо, життя набагато цікавіше і непередбачуваніше, ніж кіно. У місті-побратимі Одеси — Сегеді, зайшовши до музею Ференца Мора, Марат зі здивуванням побачив на одному зі стендів... фотографію Льоні Фесечко (в костюмі Карла Бруннера). Виявилося, що стенд присвячений уродженцю Сегеда — Белі Балашу, творцю образу Карлуші. Кадр із Льоней ілюстрував розповідь про зйомки фільму в Одесі.
Потрібно знати мого брата, щоб зрозуміти: він не міг пройти повз такий сюжет, який підкидало йому саме життя. Він «загорівся» ідеєю написати статтю про Белу Балаша, про цю ще одну ниточку, що пов’язує побратимів Одесу і Сегед, про зйомки фільму, свідком яких він був.
Збираючи матеріали для цієї статті, Марат зв’язався і зі співрежисером фільму Мечиславою Маєвською. Ось із її листа і відкрилися подробиці життя Льоні Фесечко. Наводжу розповідь Маєвської: «Його подальша доля: вже у 12 років знімався в ролі Митьки Лелюка. Це другий фільм Льоні та друга у його житті головна роль у фільмі «Митька Лелюк» 1938 року — про участь дітей у партизанському русі. Під час евакуації пробрався до нас до Ташкента, довелося «всиновити» його на час війни. Сім’я його залишилася в Невинномиську, що під загрозою окупації. Жив із нами та навчався в авіаційному інституті. Після кінця війни виїхав із інститутом до Москви. Там ми знову зустрілися з ним. Працював інженером на номерному заводі і вже тоді почав виявляти дива. Поїхав до Одеси до діда, потім опинився у матері після кількох років лікування у психоневрологічному інституті. Все ж таки залишився неповноцінним. Мати вже стара, глуха, і допомогти йому вже не в змозі...».
Звичайно ж, Марат не міг не скористатися цією нагодою — відновити контакт зі старим знайомим. І він написав за вказаною у листі Маєвської адресою. Льоніна мама не могла повірити, що якійсь загалом сторонній людині є справа до долі її сина. На той час вона вже втомилася боротися як за здоров’я Льоні, так і за умови його життя. Але Марат наполягав, ставив конкретні питання, і Зінаїда Дмитрівна розтанула.
З листів матері стало відомо, що після повернення з евакуації Льоня закінчив московський інститут в «обсязі аспірантури» і працював на закритих виробництвах. На жаль, його скосила хвороба, яка не відступала від нього довгі роки. Борючись із цією хворобою, він багато (9 разів) лікувався в Одеському неврологічному інституті.
Зінаїда Дмитрівна розповіла, що Льоня отримав інвалідність, неможливість працювати за фахом, а головне — маленьку пенсію. Таку маленьку, що лікуватися чи їздити до Одеси він не міг.
Марат сприйняв проблеми старого друга як свої власні. За допомогою тепер уже спільних друзів із кіношного світу вдалося отримати з-за кордону пару ампул необхідних ліків. Друг Марата з психоневрологічного диспансеру, вивчивши документи Льоні, запропонував свою програму лікування, був готовий оформити його без черги до стаціонару.
Але головне, Марат взявся допомогти з перерахунком пенсії. І це вдалося! Льоніна мама, яка сумнівалася в успіху цієї справи, нескінченно дякувала братові за допомогу.
На початку 2000-х, допомагаючи братові впорядкувати його архів, побачила на столі листа. А в тексті знайоме прізвище — Фесечко. Після повернення з евакуації я навчалася у 36-й школі, і однією з моїх подружок була Ліда Фесечко. Після школи наші шляхи розійшлися, і я про неї нічого не знала. Думаючи, що цей лист міг стосуватися моєї подруги, я й прийшла до брата з запитанням: що пов’язує його з Лідою Фесечко? Марат гадки не мав про те, хто така Ліда, і про те, що ми дев’ять шкільних років товаришували (він тоді навчався у Харкові). От тоді я й почула від Марата цю історію про Льоню Фесечко, який, виявляється, був… зведеним братом Ліди.
Одеські історії не закінчуються. Хоча фільм «Карл Бруннер» і був створений на Одеській кіностудії 1936 року, але ні в Одесі, ні в Україні його копії не залишилося (лише у Держфільмофонді). І ось, у грудні 2024 року студенти-кінознавці Київського університету театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого О. Дарман та В. Прилуцький, вивчаючи архів студентських робіт випускників університету, знайшли екземпляр стрічки «Карл Бруннер». Поки що знайдена фільмокопія не має фонограми, але дослідники не здаються і продовжують пошуки. Незабаром стрічка буде оцифрована, викладена у широкий доступ, і всі ми зможемо побачити на екрані Льоню Фесечко у його головній ролі — Карлуші Бруннера.
PS. В березні моєму брату Марату Тетенко мало би виповнитися 98 років.
Валентина МАРЦАФЕЙ