|
|
   |
В громадах області — Доброславській, Захарівській, Староказачій — пройшли ознайомчі заходи з адаптивних видів спорту для ветераній та їхніх родин. За повідомленням Одеської ОВА, до цього була залучена, в тому числі, і ГО «Вільні воїни».
Знайомтеся: Арсен Рябошапко — співзасновник громадської організації «Вільні воїни», ветеран війни, тренер. На прохання «Вечірньої Одеси» він розповів історію створення проєкту.
— Рішення про створення ГО «Вільні воїни» було прийнято минулого року. Ми не так щоб мріяли про це, але оскільки на ту мить в Одесі з ветеранського спорту не було нічого, то взялись ми. Чому ми відчули цю необхідність? Разом з Іллею Пилипенком ми потрапили до збірної України «Ігор Нескорених», пройшли відбір і відповідно шукали простір, де ми змогли б тренуватися та готуватися до змагань в Канаді.
У владних структурах на той час розуміння не знайшли. Тому нам довелося створювати громадську організацію, щоб нас хоча б почали слухати. Проте коли ми досягли цього статусу, то усвідомили — багато чого можемо робити самі.
До війни я займався футболом. Не був професійним гравцем, але присвятив цьому виду спорту багато років. Коли ж пішов на війну, то йшов або помирати, або планував повернутися неушкодженим. Отримавши поранення, зрозумів, що в футбол я більше грати не зможу, бо ноги вже не ті (сміється). І так в моє життя прийшли «Ігри Нескорених», де мене познайомили з адаптивними видами спорту.
Пізніше я познайомився і подружився з Іллею. І ми зрозуміли, що дуже хочеться тренуватися перед змаганнями, а в нашому місті немає де. Так ми створили цю організацію, і нас підтримала небайдужа громадськість. Серйозно — під час пошуків залу, інвентарю ми зустріли дійсно небайдужих людей.
Мотивація наша не тільки в тому, щоб допомогти комусь (хоча і це надзвичайно важливо), а й в тому, що ми самі хочемо тренуватися. От мені, наприклад, ветеранський спорт подобається зараз набагато більше, ніж звичайний. Адже навіщо людині займатися спортом загалом? Знати, що ти сильний, витривалий, в тебе гарне тіло і що ти дисциплінований. Бо ж завдяки спорту прокачуються всі ці якості. А навіщо їх прокачувати зараз, якщо ти сильний, дисциплінований, але на війну не пішов? Відповідно суть цієї діяльності мені не зрозуміла. Щиро вважаю, що ветеран здобув собі право займатися спортом. Здобув цю можливість. Це дуже классно, коли воїн, отримавши важке поранення, чи захворювання, продовжує жити активно і невпинно займається спортом.
Ми зі свого боку раді абсолютно всім ветеранам. Люди можуть знайти нас по соціальних мережах, через плакати, які ми розвішуємо в шпиталях і реабілітаційних центрах. Раз на місяць ми обходимо всі ці заклади та розповідаємо про нашу діяльність. Вмовляємо хлопців хоча б спробувати або подивитись, як відбуваються тренування. Так би мовити, формуємо спортивне ветеранське ком’юніті в Одесі.
Стосовно роботи тренером — це трішки родинна історія. Адже мій вітчим — тренер з футболу. Тож я не тільки сам займався футболом, а й часто допомагав йому — проводив заняття з дітлахами. Відповідно так я отримував свої перші тренерські навички і зараз мені ця робота приносить задоволення.
— Коли лежав поранений й не міг ходити, то гортав «тік-ток», і в мене формувалася думка про те, що ветеранів всіх «кинули». Ніби ми раби, які підписали контракт (чи мобілізувалися), а тепер не маємо нічого — ні слова, ні волі. І нікому не потрібні. Тобто було відчуття, що мене загнали в умови, де я не мав прав. Ця мить стала неймовірно тригерною, було боляче. Але я зрозумів, що моє майбутнє має бути іншим.
Я пішов на війну за покликом серця, з впевненістю, що це мій обов’язок. Інакше жити я б не зміг. Прошу відзначити момент, що я дуже вдячний тим людям, які стали на захист країни у 2014 році, вони дали мені час прийти до свідомості й «роздуплитися» до 2022 року. Також окрема подяка тій першій хвилі 22-го року, саме завдяки їм я зміг завершити всі свої справи за кордоном, повернутися до України і долучитися до десантно-штурмових військ.
— Головна мета «Вільних воїнів» — це створення власного хабу. Де ветерани можуть прийти і відчувати себе безпечно. Не просто прийти в офіс, де всі в піджаках і з серйозними обличчями. Тут йдеться про інше. Важливо, щоб ветеран відчував, що прийшов до своїх. Умовно — прийшов до родини, де він потрібен. Це перша теза. Друга — у нас мають бути сформовані баскетбольна, волейбольна, піклбольна команди. Основні команди, у яких є тренери, вони постійно займаються і мають власне обладнання. Щоб не потрібно було позичувати у добрих людей. Ці команди ми возимо на всеукраїнські і європейські змагання. Вважаю, що така історія буде давати стимул ветеранам розвиватися.
Звісно, я хочу, щоб багато ветеранів долучилося, щоб в подальшому команда була сформована з людей, які мають бойовий досвід. Багато хто може мене сварити за те, що я наче «розділяю суспільство», ну — сваріть. Так, ми свідомо хочемо працювати зі своїми людьми. Не хочу ідеалізувати всіх ветеранів, не збираюсь з них робити «сонечок» (ми точно будемо фільтрувати людей), проте вважаю, що комфортний простір ми створимо для ветеранів тоді, коли вони будуть серед своїх.
Якщо у людей є бажання нам допомогти, то це круто! Бо для нас важливою є будь-яка допомога: висвітлювання нашої діяльності медійно або підтримка в організації транспорту (наразі бійців з шпиталів, реабілітаційних центрів до зали ми привозимо самотужки). Звісно, ще маємо відкриту банку, на яку можна задонатити, адже питання амуніції, інвентаря для нас є вельми актуальним.
І найголовніше: хочу звернутися до ветеранів з Одеси та області. Якщо читаєш то все — вийди на зв’язок любим зручним для тебе способом і доєднуйся. Ти не сам!
Підготувала Анастасія ХЛІБНИК. Фото авторки