Пам’ять, яка говорить

Одинадцятого березня в Єврейському культурному центрі «Бейт Гранд» пройшла презентація українського видання книги Лідії Максимович та Паоло Родарі «Дівчинка, яка не вміла ненавидіти».

Для офісу «Одеса — місто літератури ЮНЕСКО» це значна літературна подія. А для мене ця історія особлива. Це було великою честю, коли головний редактор інтернет-видання The Odessa Journal — єдиного англомовного медіа в нашому місті, що системно пише про Одесу та Україну для міжнародної аудиторії, — Уго Полетті звернувся до мене з проханням допомогти у виданні цієї книги українською мовою.

Історія Лідії Максимович почалася тоді, коли разом із матір’ю вона опинилася в Аушвіці-Біркенау і понад рік прожила у дитячому бараці концтабору, переживши експерименти Йозефа Менгеле. У книзі вона згадує момент, коли їх привезли до табору:

«Мені було лише три роки. Їй — двадцять два. Вона тримала мене на руках, коли ми зійшли з поїзда у Біркенау». Ці слова неможливо читати без внутрішнього тремтіння.

Українське видання книги з’явилося завдяки ініціативі великого друга України — італійського волонтера Роберто Фаллетті, представника асоціації La Memoria Viva. Від початку повномасштабної війни він допомагає українцям гуманітарними вантажами і водночас підтримує культурні проєкти, пов’язані зі збереженням пам’яті.

Наш офіс долучився до цього проєкту з самого початку. Переклад книги українською мовою здійснила Діана Редько, а над створенням макета працювала моя давня та надійна колега Ірина Даньшина, яка живе у Чорноморську.

Уся команда працювала в дуже складних умовах — постійних відключень електроенергії та інших випробувань, які переживає сьогодні Україна. Але попри всі труднощі книга все ж побачила світ.

Особливого сенсу цьому виданню додає те, що сам ініціатор проєкту Роберто Фаллетті присвячує його двадцяти тисячам українських дітей, які були вивезені російськими окупантами у невідомому напрямку. Їхня подальша доля для багатьох родин досі залишається невідомою.

Це страшна паралель із історією ХХ століття, яку неможливо не відчути, читаючи цю книгу.

Ми також щиро вдячні Борису Ейдельману за допомогу з друком накладу, завдяки якій ця книга змогла потрапити до читачів.

Але подібні культурні ініціативи важливі не лише тим, що вони народжують нові книги. Вони створюють нові людські зв’язки. У темні часи це особливо важливо.

Саме під час цієї презентації я сподівалася вперше зустрітися і познайомитися з Роберто Фаллетті. Нажаль, через несподівані обставини пан Фаллетті не зміг приїхати. Я сподіваюся, що у майбутньому ми обов’язково зустрінемося. Але цей, поки що віртуальний, зв’язок став для мене ще одним нагадуванням про те, що культура здатна об’єднувати людей навіть на відстані, навіть тоді, коли навколо панують випробування.

До нашої події долучилися одеські поети, яких я щиро поважаю: Владислава Ільїнська, Михайло Сон, Анна Стремінська, Олександр Хінт та Євгенія Красноярова. Їхні голоси, як і музика Михайла Ксіди у супроводі народної артистки України Віоли Демідової та дуету Neshekim, — це завжди атмосфера глибокої розмови — без пафосу, але з великою увагою до сенсів.

Особливо важливо, що історію Лідії дізнаються і школярі — учні Приморського ліцею та ліцею №26. Книги отримають міські і обласні бібліотеки Одеси.

Сьогодні, коли Україна знову переживає війну, ми особливо гостро відчуваємо цінність таких свідчень. Лідія Максимович написала, що пам’ять потрібна нам для того, щоб «темрява більше ніколи не повернулася».

І, мабуть, найважливіше в цій історії — навіть не трагедія. А те, що людина, яка пережила Аушвіц, змогла сказати: «я так і не навчилася ненавидіти».

P.S. Напередодні події Роберто Фаллетті відповів на кілька запитань в форматі бліц-інтерв’ю.

— З чого для вас почався досвід взаємодії з Україною?

— Все почалося 26 лютого 2022 року. Дзвінок із Польщі з проханням про допомогу і жахливі кадри, які показували по телебаченню, одразу зворушили моє серце. Відтоді я вже ніколи не переставав бути українцем. Бо недостатньо просто приїхати в Україну з допомогою — український народ навчив мене, що означає бути українцем: це стійкість, опір і любов до свободи.

— Як сьогодні в Італії сприймається війна в Україні? Чи відчуваєте ви підтримку італійського суспільства?

— На початку підтримка була неймовірною. З Кастелламонте — мого рідного міста в провінції Турин — майже щодня вирушали вантажівки з усілякою допомогою. Але, на жаль, поступово, через сильну проросійську пропаганду, усе змінилося. Від великої солідарності ми прийшли сьогодні майже до великої самотності у прагненні допомагати змученому українському народові.

— Ви сприяли виданню книги. Чому для вас важливо підтримувати культурні проєкти під час війни?

— Культура просуває етичні цінності, ненасильство і повагу до прав людини, протистоячи «культурі війни». Історія Лідії для мене — це застереження проти війни та проти знецінення людського життя.

— Щодо книги: що вас особливо вразило в цій історії? Чому ви вирішили, що цю книгу потрібно видати саме зараз?

— Дитина примусово вивезена в концтабір — і діти, яких сьогодні депортують до Росії.

Тому я наполегливо попросив доктора Полетті допомогти мені здійснити це видання українською мовою, щоб не забути цих дітей, і щоб українська молодь дізналася про опір Лідії.

— Ваш особистий досвід волонтерства: чи змінилися ви як людина під час допомоги Україні? Що ця війна змінила у вас?

— Я займаюся волонтерством із 15 років. Я пережив багато гуманітарних трагедій, але ніколи раніше не відчував на собі жахів війни. З цієї війни, думаю, я не вийду легко. 26 лютого 2022 року я виїхав із Кастелламонте як вільна людина, але сьогодні тією людиною я вже не є. Жахи війни, які я бачу на нульових лініях фронту — від Сум до Харкова, від Краматорська до Херсона, — більше не відпускають мене.

Я страждаю і борюся, як українець, навіть перебуваючи в Італії. Бути українцем для мене означає боротися за свою ідентичність і за свою землю. Український народ дуже збагатив мене в цьому сенсі, і я ніколи не забуду цього протягом усього свого життя.

— Як ви уявляєте Україну після перемоги? І яку роль, на вашу думку, може відіграти Європа в її відбудові?

— Ніщо вже не буде таким, як раніше. Думаю, що шрами буде дуже важко загоїти, і для цього знадобляться покоління. Але стійкість і прагнення до свободи, безумовно, допоможуть повернутися до нормального життя — принаймні для молодих поколінь.

Я вірю, що Європа справді є вашим домом, і що ви необхідні Європі так само, як Європа необхідна вам.