|
|
   |
Днями в Одесі відбулася незвичайна культурна подія: Міжнародний одноденний фестиваль «59 секунд». Глядачі побачили 59 відео. Кожне тривало 59 секунд. Так що це за фестиваль?
Це унікальний міжнародний арт-проєкт, заснований у 2005 році Іриною Даниловою та Гайремом Леві в Нью-Йорку. Концепція фестивалю полягає у представленні відеоробіт тривалістю рівно 59 секунд, які так чи інакше обіграють число 59. Це було не просто обмеження, а метафора короткого відеоформату та інструмент для креативних експериментів.
Фестиваль стартував як «одноразовий» мистецький проєкт, що вивчав цифрову відеоарт-сцену, що тоді зароджувалася. Він сприяв обміну ідеями та інформацією, презентуючи широкий спектр робіт — від документальних міні-фільмів та політичної сатири до експериментальних і суперечливих відео. Найкращі 59 відео були обрані у 2005—2008 роках 59 міжнародними аудиторіями з 59 показів, що відбулися по всьому світу.
Цього року фестиваль святкує свою 20-ту річницю, організовуючи 20 міжнародних показів. Вони включатимуть відібрані найкращі 59 відео, а також нові роботи, згенеровані штучним інтелектом. Це святкування має на меті порівняти та подолати розрив між новаторськими технологіями, що використовувалися художниками у 2005 та 2025 роках.
Кілька слів про Ірину Данилову. Вона є співзасновницею та куратором проєкту «59» та фестивалю «59 секунд». Народилася та виросла у Харкові, до Нью-Йорка переїхала у 1994 році. Зараз Ірина є доцентом кафедри мистецтв у Kingsborough College при CUNY. Її проєкт Project 59 розпочався ще у 1994/1995 роках і був задуманий як річний, але продовжився та розвинувся у масштабну художню пригоду.
Для «Вечірньої Одеси» Ірина Данилова дала ексклюзивне інтерв’ю.
— Як виникла ідея обмежити тривалість відео до 59 секунд, і чому саме число 59 стало центральною віссю вашого проєкту?
— Коли у 1995 році я започаткувала арт-проєкт «59», я просто переставила цифри року. Але згодом зрозуміла, що 59 є вищою межею періодів часу — хвилини та години, бо 60 вже складають одиницю. 59 є останнім моментом в ідентичності або в продовженні кожної хвилини та кожної години. Так був створений концепт роботи з часом. В той самий час, наприкінці минулого століття, останньої миті його ідентичності, художники почали експериментувати з відео, що стало доступним, тому почали з’являтися однохвилинні відеофестивалі.
— Ви започаткували фестиваль у 2005 році, коли цифрові відеотехнології тільки набирали оберти. Як ви оцінюєте еволюцію короткого відеоформату та відеоарту за ці 20 років?
— Короткий відеоформат став батьком тик-току, і молодь дивиться короткий формат через призму відеороликів. До речі, YouTube з’явився по співпадінню також в 2005 році, але став популярним трохи пізніше.
— Фестиваль «59 секунд» об’єднав художників та аудиторії з усього світу. Які, на вашу думку, були найцікавіші культурні обміни та взаємодії, що виникли завдяки цьому міжнародному характеру?
— На показі я оголошую тільки в кінці, з яких країн прийшли роботи, щоб мистецтво сприймалося поза географією, але багато робіт демонструються мовою оригіналу. При цьому була, наприклад, така національна приналежність: різні автори надіслали кілька робіт про диявола в тому чи іншому вигляді (зазвичай приписуючи його ні в чому не винному числу). При цьому всі роботи прийшли з Італії. Таке враження, що диявол там існує, як мінімум, у вигляді «героя». Найважливіше з різноманітних показів, коли після фестивалю отримуємо нові роботи від колишніх глядачів. Спадкоємність ідей та натхнення — завжди важлива подія.
— Як ви бачите вплив штучного інтелекту (ШІ) на майбутнє відеоарту, та які виклики та можливості він створює для художників?
— Очевидно, що ШІ є тільки інструментом, і проблема у тому, що це — платний інструмент. Не кожен може оплатити найкращі програми. ШІ знаходиться на самому початку свого розвитку, і фестиваль ставить багато запитань й водночас дає поживу для роздумів.
— Project 59 та ваші інші проєкти, як-от Citydrawings та Dinner 59, демонструють глибоку філософію експерименту та випадковості. Чи можете ви розповісти більше про вашу художню методологію, та як число 59 слугує інструментом для творчості?
— Числовий проєкт у наше цифрове століття виявився універсальним у сенсі можливості підходу до будь-якої теми. Це, мабуть, основна причина, чому, задуманий спочатку як річний проєкт, він не закінчився того ж року. На сьогодні у ньому є як мінімум 59 проєктів та майже 59 колекцій. Незважаючи на те, що це не єдиний мій проєкт, він, звичайно, найрозгалуженіший. І те що він паралельний життю і «зажиттєвий» (на кшталт заземлення) в цілому, типово для моєї творчості. На самому початку (у минулому столітті) я ніби визначала параметри проєкту в різних стихіях (води, повітря та землі). Пирнула на глибину 59 футів (вперше і востаннє), політала на висоті 5900 футів, стрибнула з літака й пролетіла позначку 5900 у вільному падінні (як камінь) перед розкриттям парашута на висоті 4000 футів. По землі я сходила на перетин 59 меридіана з 59 широтою. Але в першу чергу я зійшла з відеокамерою (VHS) на останній, 59 поверх будинку MetLife. Project 59 розпочався під час мого першого року у Нью-Йорку. Довелося його вершини так підкоряти.
— Чи Фестиваль «59 секунд» вперше приїжджає в Україну? Чи не лячно вам приїжджати до нашої країни під час повномасштабної війни, і чому ви обрали саме ці українські міста для показів?
— Звісно, мені страшно приїжджати до України. Я пам’ятаю, як минулого разу при перетині кордону відчула небезпеку шкірою. Але я хочу поділитися зі своїми земляками тим, що напрацювала, і зробити це під час війни — вдвічі важливіше. Так, фестиваль уперше в Україні. У кожному місті буде прем’єра. Спочатку я отримала запрошення до Луцька, потім вирішила їхати до мого рідного Харкова із заїздом до Києва. У Дніпрі, якщо вдасться показати — це буде на згадку про мого дядька, який там жив. В Одесі у мами була подруга воєнного дитинства, і ми іноді приїжджали до них на дачу на Кароліно-Бугаз. А під час цієї війни мене надихнула своїми постами про Одесу Юлія Біломлинська. Хоча натхненням це важко назвати.
Сьогодні кожен демонструє свою підтримку Україні по-своєму. Це мій спосіб висловити свою підтримку.
— Для газети «Вечірня Одеса» та її читачів, особливо з огляду на статус Одеси як міста літератури ЮНЕСКО: чи бачите ви паралелі між короткою формою у відеоарті (59 секунд) та короткою прозою, поезією чи іншими літературними форматами?
— Цікаво, що ви торкнулися зв’язку з літературою. Так, в сенсі наративу відео схожі на короткі новели, але через цей фестиваль я часто займаю літературне значення Хронотопу Михайла Бахтіна про зв’язок часу та простору. Одне з вражень від перегляду фестивалю полягає в тому, як по-різному відчуваються 59 секунд. В одних відео час проскакує миттєво, тоді як в інших чекаєш, коли вже він закінчиться. Література теж time based art (мистецтво, засноване на часі), зрештою.
— Чи плануєте ви продовжувати досліджувати нові технології та концепції, і якщо так, то в яких напрямках?
— Мої проєкти зазвичай розвиваються «самі собою». Цей фестиваль виріс із одного запропонованого приятелем (Майкл Делія) перегляду у нашій студії. Нам наді-слали штук 20 фільмів, що здалося недостатнім, і ми зробили ще два покази у себе в студії, і за цей час назбирали більше 59 робіт. Тоді постало питання відбору. Чоловік їхав на наукову конференцію до Сан-Франциско, я їхала з ним і вирішила привезти із собою фестиваль. Ну а після цього вже стало очевидно, що треба було робити 59 показів. У результаті, після закінчення фестивалю у 2008 році, у 2010 у Нью-Йорку пройшла виставка з усіма артефактами, і я не збиралася більше показувати фестиваль. А цього року один із художників запросив показати проєкт у Лондоні. Це просто збіглося із 20-річчям проєкту. Якщо летіти до Лондона, звичайно, треба було б показати і в інших частинах Європи. І в Україні. І ось я тут. У мене кілька довічних проєктів, є серійні (по 59) та кілька серій робіт. Цим я займаюся постійно і нові проєкти поки що зароджуються також. Щодо технологій — куди від них подітися?
— Дякуємо вам за цікаву розмову і бажаємо успіху вам і «59 секундам»!
Майя ДІМЕРЛІ. Голова офісу «Одеса — місто літератури ЮНЕСКО»