Страйк

З історії Чорноморського морського пароплавства

У радянські часи слово «страйк» ми знали переважно зі шкільних підручників і газет. Там писали про так звані «виразки капіталістичного світу»: безробіття, страйки — усе це, мовляв, було десь далеко, за межами нашої країни.

Але розпався великий Радянський Союз. П’ятнадцять республік, що входили до його складу, стали незалежними державами.

24 серпня 1991 року теплоход «Аркадій Гайдар», на якому, як знають читачі «Вечірньої Одеси», я пропрацював багато років, спустив червоний прапор Країни Рад і підняв жовто-блакитний прапор незалежної України.

Здавалося, здійснилося все, про що ми могли лише мріяти в радянські часи. Зникла залізна диктатура комуністичної партії. На суднах пароплавства більше не було ненависних помполітів — помічників капітана з політичної частини, які писали доноси на моряків і ламали людські долі.

Прийшла довгоочікувана свобода. Можна було читати заборонені книги, дивитися закордонні фільми. У зарубіжних портах моряки вже не мусили ходити обов’язковими «трійками», як це вимагали правила поведінки радянського моряка за кордоном. Можна було просто йти одному.

Та раптом у цій ейфорії незалежності почали відбуватися дивні речі.

Вийшовши з Одеси в черговий далекий рейс, ми дізналися, що наше судно передано в управління якійсь грецькій судноплавній компанії. Спочатку на плаванні це майже не позначалося. Рейс був довгий і важкий. Ми працювали на Далекому Сході — ходили між портами Південної Кореї, Філіппін і Індонезії.

Через п’ять місяців прийшли до Сінгапуру. Тут мали отримати бункер, поповнити запаси продуктів, а головне — гроші, зароблені за ці місяці.

Для радянських моряків Сінгапур завжди був найжаданішим портом. Тут купували дешеві товари, які в умовах постійного дефіциту потім продавали в Одесі на знаменитому «товчку».

Ось і цього разу, прийшовши до Сінгапуру, ми були певні: отримаємо валюту і купимо японські телевізори, магнітофони, радіоприймачі — техніку, якої тоді в магазинах незалежної України ще не було.

Біля каюти третього помічника капітана вишикувалася черга. Саме він відповідав за суднову касу і мав видавати гроші. Усі чекали агента.

І раптом — холодний душ. Агент приїхав і повідомив: греки грошей не переказали. Більше того — наказують негайно зніматися з рейду і виходити в море.

Я піднявся до капітана. У каюті сидів агент, що обслуговував наше судно.

— Готуйте машину, — сказав капітан. — Будемо зніматися.

— А гроші? — запитав я.

Капітан нервово закурив.

— Отримаємо в Греції. У Піреї.

— Пірей — не Сінгапур. Та й там можемо нічого не отримати. Таке вже траплялося.

Тим часом в їдальні команди вже гули матроси й мотористи. Звістка про відсутність грошей розлетілася миттєво.

— Ні, — сказав я. — Іти із Сінгапуру без грошей ми не повинні. Стоїмо.

— Тоді телефонуйте грекам, — відповів капітан і попросив у агента мобільний телефон.

Я приготувався говорити англійською. Але коли додзвонився, у трубці почулися російські слова — і відразу крик:

— Чому не виходите? Негайно знімайтеся!

— Поки не отримаємо гроші — не підемо!

Агент російської мови не розумів, але дивився на мене схвально.

У Сінгапурі ми простояли три дні. Щодня сперечалися телефоном із новими господарями. Судно було завантажене на Філіппінах макухою кокосових горіхів. Вантаж ішов до Італії. Фрахт був високий, і кожен день простою приносив грекам великі збитки.

І ми перемогли.

Наприкінці третього дня агент привіз гроші. Коли про це дізналися на судні, палубою прокотилося гучне «ура». День пішов на поїздку з рейду до міста — там ми нарешті зробили свої покупки.

Наш страйк закінчився.

Але невдовзі закінчилося й саме Чорноморське морське пароплавство.

Величезний флот — суховантажі, танкери, пасажирські лайнери — був розпроданий і зник, ніби його ніколи не існувало.

Сьогодні, розмовляючи з молодими одеситами, я з подивом дізнаюся: багато хто навіть не знає, що колись у нашому місті було найбільше у світі пароплавство.

Шкода. Дуже шкода…

Аркадій ХАСІН