|
|
   |
Ніколи не пізно сказати добрі слова. Навіть якщо здається, що їх вже не почує той, для кого вони визначені. Якщо вам є що сказати — кажіть, малюйте, співайте. Робить це у будь-який спосіб. Вам можуть не відповісти, але вас обов’язково почують. Обов’язково.
В останній місяць літа 2023 року ЗМІ розмістили шокуючу звістку — цей світ покинула людина. Почесна людина міста, яка створила себе і залишила по собі багато добрих справ. Серцем відчувалася втрата творчого маяка. Здавалося, що остаточно зруйновано останній могутній бастіон, втрачені орієнтири і зв’язок поколінь.
У ті ж дні була опублікована стаття тієї відомої людини, яка пішла у вічність, про свій двір на Ковальській, 29. І саме ця стаття потрапила мені на очі. Саме звідти я взнав про старий двір, абрикосу і будинок, де дорослішав юнак, якому в майбутньому судилося стати відомою людиною. Захотілося розшукати цей дім, торкнутися його теплих каменів і зустрітися з його мешканцями, які, можливо, там ще жили і пам’ятали свого відомого сусіда. В центрі міста будинок розшукав відразу. Він невеликий, двоповерховий, побудований з міцного каменю-ракушняку і до того ж з 1991 року є пам’яткою архітектури та містобудування місцевого значення. Але потрапити на територію двору проблематично — ворота зачинені. У дворі тихо і пусто. Майже як на вулиці. Чекаю. Незабаром пощастило — в кінці двору з’явилася жіночка. Вона взялася наводити лад у палісаднику. І нарешті вийшла за ворота. Я звернувся до неї, і між нами зав’язалася розмова. Білява жіночка добре пам’ятала і родину, і того чоловіка, про якого я розпитую. Він залишив по собі приємні спогади у сусідів — завжди вітався, інтелігентний. Приємна жіночка, відповідаючи на мої запитання, провела невелику екскурсію маленьким двориком. Він вузенький. Колись був вимощений плитами з вулканічної лави. Деякі з них збереглися досі. Ліворуч у дворі видно типову прикрасу двориків старого міста — старовинну цистерну для води. Також по ліву руку, вздовж стіни сусіднього двору, тягнеться біленький одноповерховий житловий флігель з підвалами. Наприкінці двору стоїть другий невеликий та акуратний житловий флігель. А на подвір’ї праворуч колись стояв ще один маленький флігельок. Але його зруйнували. Від нього на стіні залишилися сліди кіптяви пічного опалення. Зараз на місті будиночка розбито невелику клумбу та росте молода катальпа. Показали мені й місце, де росла знаменита дворова абрикоса, яку у своїх спогадах описав іменитий мешканець цього дому, якого тут пам’ятають по-доброму і донині. Моя супроводжуюча пригадала, що плоди абрикоси дійсно були великі і дуже смачні. А саджанець посадив хтось із чоловіків-сусідів. На жаль дерева немає. Сьогодні на місці абрикоси росте великий кущ троянди з насиченим приємним ароматом. У моєї візаві уточнюю подробиці про помешкання, де жив їх знаменитий сусід. З’ясувалося, що ми розмовляємо під вікном його квартири, що виходить у двір. Під час розмови у дворі зрідка з’являються його мешканці. Зупиняються. Намагаються щось пригадати. Нас мовчки слухають два домашні коти — Ізя і Тимофій. Над нами всіма розкинулося одне серпневе блакитне небо з полуденним яскравим та гарячим сонцем.
По-дружньому попрощавшись з люб’язними мешканками і припустивши, що на домі буде встановлена пам’ятна дошка заслуженій людині, яка жила в цьому будинку, виходжу за ворота старого двору. Залишилося якесь приємне відчуття від зустрічі з домом і від того, що вдалося знайти людей, які теплим словом згадували свого відомого сусіда.
Ім’я цього чоловіка було відоме і мені. Можливо вперше наші шляхи перетнулися у 1987 році. У той рік за підтримки низки міських та обласних організацій, спілки художників та редакції газети «Вечерняя Одесса» в Палаці моряків на Приморському бульварі відбулася перша і остання виставка карикатур «За тверезий образ життя». За результатами конкурсу мене оголосили переможцем. В нагородженні брали участь: Б. Дерев’янко, Ю. Куклачов, інші члени журі. Присутні: О. Губарь, титуловані художники-карикатуристи, представники преси. Цілком імовірно, що серед присутніх на заході журналістів був і наш майбутній почесний громадянин. З того часу пройшло декілька десятиліть.
І ось 2017 рік. Літературний музей. Закінчилася чиясь книжна презентація. Знову бачу О. Губаря. Він радить звернутися з моїми творчими доробками до літературного Майстра, до журналіста. На той час він став вже добре відомим. Але водночас залишався відкритим. Посади, звання чи ранги, як і в молоді роки, не були для нього перепонами для спілкування. Пріоритет віддавався свободі та творчості. Це відчувалося. Це імпонувало. А ще він залишався дуже спокійним. Але щодо творчості — ставав дуже вимогливим. І з почуттям гумору. Справжній Вчитель для дорослого учня. Після швидкого читання моїх мініатюр в музеї, він лаконічно сказав: — Беру! Його оцінка — це мої оповідання на сторінках альманаху. Не такі часті. І про це він говорив. Він встиг сказати. І встиг надрукувати. Попри неймовірну зайнятість і попри все…
На початку серпня 2023, вперше за війну, я залишив місто. А коли повернувся, то випадково взнав, що Майстер залишив його теж.
Хтось знав його довше, хтось ближче. Про це будуть писати, розповідати і збирати спогади. Але найкраще про себе міг сказати тільки він сам.
Повернувшись додому, я відкрив ноутбук і відправив короткий електронний лист Вчителю — Євгену Голубовському:
Шановний Євгене Михайловичу!
Шановний ЄГ!
Тільки взнав сумну звістку. Був поза межами Одеси.
Дякую Вам, що наші шляхи перетнулися!
Вічна та світла Вам пам’ять!
З сумом і шаною
ІП
15 серпня 2023. Ігор Паночишен