За гуманизм, за демократию, за гражданское и национальное согласие!
Общественно-политическая газета
Газета «Вечерняя Одесса»
RSS

Далекое-близкое

Вигнанці липового раю

№74—75 (11211—11212) // 22 сентября 2022 г.

Одеська область вважається одним з центрів скупчення старообрядчеських спільнот України. Доводилося зустрічати інформацію, що перші старообрядці переселилися в наш регіон в рік заснування Одеси. Це — помилкова думка.

До гірла Дунаю і на простори Бесарабії так звані липовани прибули на піввіку раніше перших згадок про появу старовірів саме в Одесі. Розкольники з’явились тут не прямо з Росії, а вже після мандрів на той час ще османською Буковиною, де і здобули свою назву від селища Липени, розташованого у пахучих липових лісах. Найбільш відомим місцем проживання російських «закордонних розкольників» залишається засноване ними на дунайських затонах містечко Вилкове, де і у наш час діють два старообрядчеських храми початку минулого сторіччя.

Що ж заставило цих людей залишити рідний край і вирушити у далеку подорож у просторі і часі?

Росіяни, підігріваючи «українське питання», без належного аналізу вважають, що саме малоросійське духовенство, «кияни» і зіграли чільну роль у церковному розколі — жахливій трагедії російського суспільства. Легковажна, треба сказати, версія. Хоча сьогодні нам відомі і не такі викрутаси на полях історичної достовірності.

Так що? Різниця в один палець при хресному знаменні стала причиною жорстоких протистоянь? Ті, хто стверджує подібне, мабуть, призабули той факт, що стрілецький бунт підняли прибічники першої дружини московського царя Олексія Марії Милославської. Разом з матір’ю її дванадцятеро дітей почали інтригувати проти небожат Наталії Норишкіної, другої жінки Олексія, матері Петра. Учасники сімейної сварки почали опиратися на протиборчі релігійні сили, адже що може бути зручнішим, ніж осідлати сформований протест? І тільки згодом родинний конфлікт наречуть конфесійним. Але про все по порядку.

Реформи, принаймні так називають справи Петра І на початку його бурхливої діяльності, викликали спочатку здивування, а потім і спротив російського духовенства. У ході протистояння цар Петро усю церковну владу перетягнув на себе, а усіх священників зробив простими держслужбовцями, себе ж — ніким іншим, як «помазаником божиїм»! Тобто, знайшов відповідь на питання, яким терзався його батько: «Хто у державі голова?». Старовіри на нього відповіли б однозначно: «Бог і церква!».

З кожним днем конфлікт розгорався усе більше, але на радікальні заходи проти православ’я, як головного ідеологічного стрижня створюваної імперії, монарх наважитися не зміг, відчуваючи, що рішучі дії можуть перевернути увесь державний устрій з ніг на голову. Отож, Петро почав процес вестернізації духовенства. У цьому йому могли б прислужитися люди, які пройшли горнило західної духовної освіти. І в той же час залишились вірними саме православним канонам.

І що? «Сам того не підозрюючи, цар-тесля запустив механізм українізації церкви (!), закликавши в Росію українське та білоруське духовенство, в основному випускників Києво-Могилянської академії». Це цитата! І одночасно — кон’юнктурна брехня!

Серйозні історики добре знають, що приєднання українських земель призвело не тільки до збільшення чисельності російської армії, а й до того, що при дворі Олексія Михайловича, батька Петра, з’явилися нові угруповання — еліти і малоросійського духовенства, а слідом і малоросійського дворянства.

Але перед тим царю, батькові Петра, закортіло підняти загублену другим Римом велич і зробити Москву центром православ’я замість полеглого Константинополя. І об’єднати усіх слов’ян довкола свого трону. Так що імперську ідею аж ніяк не можна віднести до ноу-хау Петра!

З чого почати? Звісно, зі статуту. Цар з готовністю підтримав намагання свого друга патріарха Никона виправити за грецькими зразками церковні книги. І тоді замість «Ісус» стали писати «Іісус». Так свідчить офіційна версія історії церковного розколу.

Прихильником виправлення був і сам натхненник розколу — протопоп Авакум Петров, який у розпал своєї духовної кар’єри вважався прогресивним священиком-реформатором. До того ж був кращим другом майбутнього патріарха Никона і гарячим прихильником зміни церковних обрядів, але... вважав, що хреститися треба все ж двома пальцями, а не трьома.

Тут навіть можна його зрозуміти — віра ж христова і два персти є символом духовного двоєдинства: людина і син божий.

Це той самий Авакум, на якого під час його проповідей про благочестя з лайкою і батогами постійно накидався розлючений натовп: «Вбити його, а тіло собакам в рів!», про що і свідчить Авакум у своїх спогадах про початок пастирського служіння. Раджу усім охочим до істини ознайомитися з його белетристикою, щоб відчути «широту душі» майбутніх росіян! І до того ж знайти пояснення багатьом вчинкам сучасних мешканців Росії.

Авакум зблизився з самим царем, а особливо з його першою жінкою. Саме Марія не раз захищала Авакума від царського гніву, коли з’ясувалося, що «прогресивний священик» став виступати не просто проти нових книг, а й «…проти церковної реформи, що проводиться «гостями» з Києва за київськими рецептами». Знов — цитата! І знову — брехня!

Що виходить? Існувала якась «малоросійська віра»? Вже не істинно православна, якої, назначивши себе у спадкоємці Візантії, прагнув московитський цар. Олексій, виявляється, звернувся за духовною допомогою до киян, тому що Київ... просто ближче до Заходу, ніж Москва?

Ані тортури, ані поневіряння, ані смерть двох синів не зламали Авакума. Він та інші противники Никона зазнали жорстоких мук, страт, гонінь, без жодних зайвих розмов влада палила їхні храми. Один з натхненників старовірів Пилип (звідси інша назва старообрядців — «пилипони») на знак протесту і, розуміючи безвихідь ситуації, спалив себе і послідовників у дерев’яній церкві. Чи варто сьогодні дивуватися, що росіяни безжально бомбардують українські православні храми, та ще й Московського патріархату? Виходить, віра для них і сьогодні пусте місце?

І все це робилося з відома патріарха. Никон жадав влади, намагаючись стати першою людиною в країні, кимось на зразок Папи Римського, а його амбіції перетворили «тишайшого» царя Олексія Михайловича на ката свого власного народу. Це слова Катерини Другої! А ще Никон прагнув «оцерковлення влади» у той час, як цар Олексій жадав «одержавлення церкви».

Відомі імена членів царської комісії з виправлення богослужбових книг. Це, перш за все, київські ченці Єпіфаній Славинецький, Дамаскін Птицький, Арсеній Сатановський. Усі вони випускники Києво-Могілянської академії. Ідеологом нового «західництва» при дворі став чернець греко-католицької церкви Симеон Полоцький. Так що не Петро, а його батько зазвав «киян» на Москву-річку!

В жовтні 1700 року помирає патріарх Адріан, що змінив Никона, який прагнув прирівняти роль патріарха до ролі царя у державі. Петро завбачливо не дозволяє обрати нового церковного очільника, натомість призначає місцеблюстителем патріаршого престолу українця Стефана Яворського, галичанина за походженням. Разом із єпископським так званим Освященим собором Яворський керує церквою. Але йому дістається лише куце охвістя влади. Управління церковним майном зосереджується в Монастирському приказі — державній, а не церковній інституції.

Тим часом молодий цар задумує бюрократизувати церкву. На центральному рівні державного управління він будує систему колегій (попередники міністерств). На його думку, така ж колегія має управляти й духовними справами. Але тут Яворський йому не помічник.

Уродженець Яворіва, що під Львовом, Стефан Яворський став де-факто Московським патріархом (де-юре він був тільки місцеблюстителем). Після його смерті патріархії вже не було — залишився Синод і «помазаник божий». Скоро Яворський зблизився із прихильниками царевича Олексія (який був в опозиції до батька), і Петро зрозумів, що з цією духовною особою йому не по дорозі.

Тому цар наближає до себе двох людей, які де-факто стають головними в церковній ієрархії. Перший — випускник Могилянської академії Феодосій Яновський (керує духовними справами в Петербурзі). Другий — ректор цієї академії, ігумен братського монастиря Феофан Прокопович. Ніколи і ніде не зустрічав їхніх прізвищ серед гонителів старообрядців.

Зникли чвари боярських родів, але ось розкол російської церкви залишився. Залишилися і суперечки про двоперстне і триперстне хрещення, які давно втратили політичне підґрунтя. За неуставне знамення можна було легко догодити на каторгу. В усі часи розколу цілі сім’ї старовірів бігли від уряду куди очі дивляться — хто за кордон, хто в тайгу, хто на Дунай. Слідом за втікачами було відкрито затяту наклепницьку кампанію. Старообрядців представляли наполегливими фанатиками, похмурими сектантами, що цілком відкидали досягнення культури і науки, замовчуючи те, що багато заможних старообрядців посилали своїх дітей вчитися до Англії та Німеччини.

Жодна церква в Росії не піддавалася таким запеклим переслідуванням, як російські старообрядці. Вони не мали ані храмів, ані церковної організації, ані свого священства, їм заборонялися хресні ходи і відкрита проповідь своїх поглядів. До того ж, старообрядців обмежували під час зайняття громадських посад.

З перших років існування Одеси старообрядницька парафія у місті почала розростатися. Але, як дипломатично писав перший міський голова Арман де Рішельє в листі владиці Гавриїлу, «Одеська старообрядницька спільнота втомилася занепокоєннями, якими переслідувана завжди була за те, що має у себе попів-втікачів». Це був тактовний натяк на протизаконність існування спільноти єдиновірців. У результаті, в 1814 році парафія була переведена на становище єдиновірчої.

Єдина міська старообрядницька дерев’яна церква швидко прийшла у занепад, і на її місці згодом вирішено було звести новий кам’яний храм. Але за однієї умови — переходу у єдину віру. І коли вимогу було виконано, усі будівельні борги вже одновірської громади списав новоросійський генерал-губернатор, князь Михайло Воронцов. Незгодні знову пішли у вигнання, заснували часовню неподалік Першого християнського кладовища.

З роками гоніння почали вщухати. Але було вже пізно. Мільйонники-старообрядці давно вже стали спонсорами різних революційних організацій, які обіцяли покінчити з владою і гарантовано забезпечити їм свободу віри.

Тим часом на Боровицькій площі сучасної Москви височить монументальна споруда, встановлена за ініціативою російського військово-історичного товариства та уряду міста, — пам’ятник київському князю Володимиру Великому. Він, як відомо, хрестився двопало.

Юлій ШАРАБАРОВ



Комментарии
Добавить

Добавить комментарий к статье

Ваше имя: * Электронный адрес: *
Сообщение: *

Нет комментариев
Поиск:
Новости
21/09/2022
Начальник Одеської обласної військової адміністрації Максим Марченко провів зустріч з головними лікарями закладів охорони здоров’я обласного підпорядкування. Ключова тема бесіди — реформи в галузі медицини та проблемні питання в сфері охорони здоров’я...
21/09/2022
Начальник Одеської обласної військової адміністрації Максим Марченко провів чергове засідання комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій...
21/09/2022
Синоптики считают, что в Украине до конца сентября не ожидается существенного потепления. Но уже в начале следующего месяца в страну придет бабье лето. Оно ожидается с 2-го по 8 октября...
21/09/2022
Начальник Одеської районної військової адміністрації Юрій Крук взяв участь в урочистому заході з нагоди відзначення Дня створення села Градениці Біляївської громади Одеського району...
21/09/2022
Начальник Одеської районної військової адміністрації Юрій Крук привітав місцевих жителів і всю Яськівську громаду зі святом та вручив Почесні грамоти Одеської РВА...
Все новости



Архив номеров
сентябрь 2022:
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30


© 2004—2022 «Вечерняя Одесса»   |   Письмо в редакцию
Общественно-политическая региональная газета
Создана Борисом Федоровичем Деревянко 1 июля 1973 года
Использование материалов «Вечерней Одессы» разрешается при условии ссылки на «Вечернюю Одессу». Для Интернет-изданий обязательной является прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка на цитируемую статью. | 0.036