Одеський обласний академічний драмтеатр на малій сцені показав нову виставу «За­лізний клас» за однойменною п’єсою Альдо Ніколаї, чи не найпопулярнішим твором славетного італійця. «Замолоду нас називали залізними людьми. Ми й справді були, як залізні», — цю фразу автори вистави вилучили, зі сцени її не виголошують, проте назву збережено, і тема зрозуміла.

Молоді люди, які були змушені воювати, несуть крізь усе життя власну травму. А наприкінці може виявитися, що найближчі люди, а саме діти, їх не цінують, не відчувають вдячності.

Режисер-постановник, заслужений артист України Геннадій Скарга, виконує роль одного такого ветерана-стариганя на ім’я Луїджі Палья. Ноги підводять, пересуватися важко, сивобровий Луїджі на прогулянці сідає на лавку у парку і зберігає статичність пози. Його новий знайомий-одноліток Ліберо Бокка (відомий комік Вадим Набоков), навпаки, весь час у русі, майже не сідає, в нього перипатетичний спо­сіб існування. Буркотливого старого, втім, викриває любителька котів бабця Амбра, яку грає заслужена артистка України Юлія Скарга, прозоро натякаючи на геморой, що робить сидіння вкрай некомфортним… Ліберо злиться і брутально перебиває репліки Амбри, намагаючись від неї відкараскатися. Йому цікавіше спілкуватися (і сваритися, не від того) з чоловіком.

Сценограф Юлія Пуш­кіна-Бузовська позначила парк, в якому спілкуються персонажі, ширмами-кулісами, де чорним по білому та рожевому намальовані обриси дерев. А паркова лавка очікувано стає центром існування усіх трьох, тут вони зустрічаються, дихають свіжим повітрям, діляться спогадами, часом сваряться, а потім пригощають одне одного карамельками.

Альдо Ніколаї своїх двох ветеранів змалював почасти і з себе. Драматург, який народився у 1920-му, під час Другої світової був в’язнем німецького концтабору, а Луїджі-артилерист і Ліберо-піхотинець побачили на власні очі, як помирали на полі бою їхні ровесники. Але знайшли сили вижити, повернутися, і у мирні часи створити родини, виховати дітей.

Проблема в тому, що обидва овдовіли, а дорослі діти хочуть позбутися батьків, доправити їх у відповідний пансіонат. І ні, це не той випадок, коли дід у деменції бешкетує, становить небезпеку, Ліберо та Луїджі у побуті ніякого дискомфорту не створюють. Може, важко працюючи, не знаходили досить часу для синів та дочок, та хіба за це карають так жорстоко?..

Героїчна пісня Bella Chiao досі співпадає з серцевими ритмами цих обох (за час вистави ми почуємо цю мелодію в різному аранжуванні, у фіналі вона лунатиме як гімн нескорених італійських душ). А коли з двох ветеранів у живих на сцені залишиться лише один, бо ж усі ми смертні, часом раптово, корозії піддається навіть метал, що вже казати про людську плоть, на сцену виходить Амбра, спрямовуючи запитальний погляд на старого.

Додумуйте самі, мовляв, чи не відбудеться втеча до її затишної квартирки, адже літня дама не має дітей, які вказували б їй, де, як і з ким жити. Принаймні хочеться сподіватися на це, притулок для старих зачекає…

Марія ГУДИМА.
Фото Олега ВЛАДИМИРСЬКОГО.