Нещодавно молодий журналіст брав у мене інтерв’ю. Прочитав мої книги і, знайшовши мене в інтернеті, попросив дозволу зустрітися. Я погодився.

Розпитуючи про Чорноморське пароплавство, на судах якого я пропрацював багато років, про моїх товаришів-моряків, про даль­ні рейси, він запитав: «Що вам у ваших плаваннях запам’яталося найбільше?».

Запам’яталося багато чого — про це я розповідав у своїх книгах. І все ж згадав один епізод, про який я ще не писав. Розповів своєму співрозмовнику і хочу розповісти читачам «Вечірньої Одеси».

У 1979 році Радянський Союз підписав Конвенцію про охорону навколишнього середовища та, зокрема, про незабруднення моря. Відповідно до Конвенції на кожному радянському судні мав бути встановлений сепаратор для очищення вод, що відкидаються за борт. Такі сепаратори Радянському Союзі не виготовляли, а купували за кордоном.

В одному з рейсів теплохода «Аркадій Гайдар», на якому я працював, прямуючи до Японії, до порту Осака, ми отримали з пароплавства радіограму, що після приходу в цей порт у нас буде встановлений такий сепаратор. Як тільки ми відшвартувалися, на борт прибули японці. За кілька днів, доки йшли вантажні операції, вони встановили новий сепаратор, випробували, і я, як старший механік, разом із капітаном мали поїхати до них в офіс підписувати документи.

За радян­сь­­кими морськими законами капітан судна, яке прибуло в іноземний порт, мав з’явитися до радянського консульства з судновою роллю і доповісти про рейс.

Але спочатку ми поїхали до японського офі­су. У тісному примі­щенні, де за друкарськими машинками працювало чоловік двадцять, нас зустрів директор — літній, сивий, з привітною усмішкою. Окремого кабінету він не мав, тільки відгороджений робочий кут. Після підписання документів директор запропонував нам пообідати. Але ка­пітан категорично відмовився і попросив викликати таксі для поїздки до консульства.

Водій був у темно-синій формі. На лацкані піджака білів бейджик з його прізвищем та номером машини. Він був схожий, скоріше, на пілота пасажирського авіалайнера, ніж на таксиста.

Біля воріт консульства стояло кілька по­ліцейських. Старший із них говорив російською. Дізнавшись, з якого приводу ми приїхали, він показав на домофон. Нам відчинили.

Ми увійшли до вестибюлю, де за конторкою сиділа молода жінка. Дізнавшись, навіщо ми прийшли, вона сказала, що в них
обідня перерва і треба почекати. Надворі було жарко, страшно хотілося пити, і я попросив води. Я був певен, що чергова відчинить холодильник і дістане пляшку холодної води. Але натомість вона показала у бік туалету і сказала: «Там кран — там і нап’єтеся». Кран у туалеті був. Довелося його відкрити, підставити долоню і напитися, як я це робив у дитинстві, коли у дворі ганяли в футбол і пили воду з дворового крана, підставляючи долоню.

Потім зверху спустився заспаний консул. Взяв у капітана судову роль, буквально на коліні розписався і, попрощавшись, знову пішов нагору.

Коли ми вийшли з консульства, я відчував себе бідним родичем, який потривожив багату рідню. Таксист на нас чекав. Сівши в машину, я сказав капітанові: «Ви як хочете, а я приймаю запрошення на обід».

Треба було бачити задоволене обличчя директора офісу, коли ми повернулися і погодились пообідати. Він прибрав зі столу папери, і невдовзі там з’явилися закуски, які один із клерків за розпорядженням директора приніс із сусіднього ресторану.

Пригощали нас креветками, смаженими восьминогами, якимось надзвичайно смачним рисом. До того ж на столі з’явилася запітніла пляшка горілки «Столична». А на десерт було морозиво.

Прощання теж було дивовижним: з офісу вийшли всі співробітники, які побажали з нами сфотографуватися. І коли ми від’їжджали на таксі, нам довго махали вслід.

Настав день виходу з Осаки. Потужний буксир відтяг нас від причалу і розгорнув носом на вихід із порту. На кормі буксира вітер тріпав японський прапор — прапор країни «Сонця, що сходить», де мені запам’яталися прийом у радянському консульстві та гостинність чужих, незнайомих людей.

Аркадій ХАСІН.