Перше червня. Літо починається з Міжнародного дня захисту дітей. Море, «сонячне коло, небо довкола…». Щороку в цей день світ, як завжди, розфарбовано яскравими прапорцями, соціальні мережі рясніють гаслами про щасливе дитинство, а міжнародні посадовці в дорогих костюмах зачитують глибокодумні промови.

Однак у нашому місті, де прогулянка Міським садом може бути перервана завиванням сирени, а уроки в школах проходять у бетонних укриттях, ця назва — Міжнародний день захисту дітей — звучить як болісна насмішка.

За чотири роки повномасштабної війни слово «захист» перетворилося на порожній звук. Поки світові інституції вдосконалюють формулювання своїх глибоких занепокоєнь, за нашими кордонами чиниться злочин, якому немає виправдання: методичне знищення майбутнього цілої нації!

Організація Об’єднаних Націй, яка створена на руїнах Другої світової війни саме для того, щоб «ніколи більше», сьогодні нагадує декоративний фасад. Поки росія — країна-агресор — користується правом вето в Радбезі, будь-яка резолюція про порятунок українських дітей перетворюється на пил.

Ми бачимо тисячі задокументованих трагедій: дітей убивають ракетами в їхніх ліжках, насильницькі депортують, завдають каліцтва в окупації… Лише за верифікованими і заздалегідь неповними даними ООН, підтверджено загибель більше 760 дітей і поранено 2500.

Та страшніша за сухі цифри динаміка абсолютної безкарності! У 2025 році кількість тяжких злочинів проти дітей зросла на 27%. Поки міжнародні структури ретельно заносять до звітів 1614 атак, в результаті яких було зруйновано чи пошкоджено школи, агресор сприймає цю бюрократичну тяганину як ліцензію на продовження геноциду.

І що ж каже світ? Яка його реакція? Ще одна бездушна багатосторінкова доповідь, зачитана в комфортній залі з кондиціонером. А тієї ж хвилини в одному із таборів під Хабаровськом українській дитині методично втовкмачують у голову, що його країна штучна, її ніколи не існувало! Стирання пам’яті поставлено на конвеєр.

Депортація — це не просто переміщення. Це геноцид у сповільненій зйомці. Росія не просто викрадає дітей, вона намагається стерти їхню особистість. Примусова русифікація: українська мова заборонена. Викривлення реальності: дітей запевняють, що батьки їх покинули, що Україна на них не чекає. Незаконне усиновлення: спрощена видача паспортів рф перетворює українських сиріт на «товар», який неможливо відстежити через міжнародні бази даних.

Що у цей час робить Червоний Хрест? Де їхній доступ до місць перебування дітей? Відповідь стандартна: «Нас не впустили, ми занепокоєні, тому написали протест». Однак ця «нейтральність» перед обличчям насильства над дитиною — це не позиція, це співучасть. Мовчазна, сліпа, бездіяльна…

Єдина дієва «відповідь» світової спільноти на сьогодні — це ордер Міжнародного кримінального суду на арешт Путіна та Львової-Бєлової. Однак за останні два роки з моменту видачі ордера кількість дітей, яких повернули, обчислюється сотнями, тоді як викрадених — десятки, якщо не сотні тисяч.

Ми маємо чесно визнати: сучасна архітектура міжнародної безпеки мертва. Вона не спроможна зупинити злодіяння, не може повернути вкрадене.

В Одесі захист дітей має присмак не цукрової вати, а диму, попелу та бетону укриттів. Сьогодні це не святкові стрічки, а щит ППО, який намагається закрити небо над школами та дитячими садками. Наше місто прийняло близько 130 тисяч переселенців, із яких більше 30 тисяч — маленькі діти, які знають про війну не з книжок, ігор чи мультфільмів. Вони відчули усі жахи своєю дитячою душею.

Одеса зустрічає кожну дитину із розкритими обіймами: для кожного знаходять місце в школі чи садочку, організовують свята, акції, подарунки, щоб хоча б трошки повернути вкрадене дитинство. Поки психологи у тиші кабінетів по крихтах, по уламках склеюють дитячу психіку, розбиту ракетами та сигналами тривоги, місто продовжує свою роботу. Тут захист — це не формальний правовий статус, а щоденна битва за те, щоб завтрашній день для цих дітей просто настав.

Українці давно не чекають на подарунки від ООН. Ми вимагаємо дій! Світ має зрозуміти: якщо сьогодні міжнародне право не спроможне повернути дитину матері, отже, цього права не існує. І доки інститути в Женеві чи Нью-Йорку продовжують свій бюрократичний танок, єдиним дієвим захистом для наших дітей залишаються наші власні сили, наша пам’ять та наша лють.

Нам не потрібна ваша занепокоєність. Поверніть українських дітей додому!

Олег ТКАЧЕНКО.