В ОДЕСІ травень. Повітря ще не дихає тонким ароматом квітучої акації, що паморочить голову, але вже наповнене тією особливою теплотою, яка буває тільки тут і тільки в цю пору. Травень в Одесі — це не лише маївки, шашлики та море, яке ось-ось прогріється, а й, звичайно, День Перемоги.
81 рік тому, 7 травня, о 2 годині 41 хвилині в Реймсі було підписано акт про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини. Сталін розлютився: провідну роль у церемонії зіграли західні союзники. Він відмовився визнавати цей акт і вимагав нового підписання — у захопленому Червоною армією Берліні. Через добу акт був підписаний там.
В Одеському порту тоді стояло багато американських та британських суден. Вже 8 травня одесити дізналися про капітуляцію від іноземних моряків — раніше офіційного оголошення. А о другій годині ночі 9 травня 1945 року голос Левітана розніс по всьому Радянському Союзу: війна закінчена. Перемога.
Вся країна тріумфувала. Настав довгоочікуваний мир. Але вже за кілька днів життя показало: Перемога — це не кінець труднощів, а зміна їхнього характеру. Демобілізація йшла повільно. Багато солдатів-одеситів повернулися додому лише 1946-го, а то й 1947-го. Поверталися до квартир, де жили чужі люди із законними ордерами. Поверталися до дружин, котрі за чотири роки встигли стати іншими людьми. Поверталися з контузіями, ампутаціями та тим, що сьогодні називають ПТСР.
Голод 1946—1947 років вдарив по Одесі жорстоко. Багато хто з тих, хто плакав від щастя 9 травня 1945-го, вже за рік помирали з голоду. У 1947 році офіційна смертність у СРСР зросла у півтора рази; майже половину померлих становили діти віком до 16 років. Причини — політичні рішення радянської влади: відмова від допомоги за планом Маршалла, експорт зерна заради політичних цілей, створення стратегічного резерву на випадок нової війни — і все це на тлі країни, що голодує, падіння реальних доходів і зростання цін.
1947 року Сталін не викреслив День Перемоги з числа державних свят, він просто перестав бути вихідним днем. Але люди продовжували його відзначати — згадуючи трагедію, яку пережили самі, і тих, хто її не пережив. Війна забрала близько 28 мільйонів життів та залишила за собою неймовірну кількість вдів, сиріт та інвалідів. Останнім платили копійки: поранена людина нічого не варта. Багато фронтовиків не мали даху над головою, жили надголодь, побиралися на вулицях. Великі міста були сповнені ними — і люди звикли не помічати їх.
Країна, яка здолала фашизм, соромилася своїх воїнів-переможців. Напередодні святкування 70-річчя Сталіна інвалідів прибрали з вулиць великих міст — за одну ніч. Грузили до машин, потім до поїздів, відправляли до таборів. Самотніх, сліпих, непокірних — вивезли з очей геть. Ідилію соціалістичного благоденства було відновлено.
Сьогодні День Перемоги у Росії — державний захід із виразним політичним підтекстом. Держава привласнила собі цю дату — разом із монополією на трактування подій та підсумків Другої світової. Все, що в це трактування не вписується, негайно таврується як «образа пам’яті» та «переписування історії».
Героїзм солдатів Великої Вітчизняної прирівнюється до нинішніх військових авантюр в Україні та Сирії. Мілітаристський азарт підтримується та культивується: «на Берлін!», «Можемо повторити».
І вже повторюють. За чотири роки війни з Україною кількість інвалідів у Росії зросла більш ніж на півмільйона. Мільйони скалічених доль, мільйони молодих людей, обдурених пропагандою. Рівень бандитизму зріс удвічі. На школи, лікарні, дороги грошей нема. Натомість кожен день війни, за оцінками експертів, коштує країні від 500 мільйонів до мільярда доларів.
Пишні урочистості самі по собі не зло. Пам’ять про Перемогу важлива — вона нагадує, що нацизм був зламаний ціною неймовірних жертв. Але коли акцент зміщується з «ніколи більше» на «можемо повторити», свято втрачає душу. Воно перетворюється на шоу, де ветерани служать тлом для політичного перформансу, а справжня ціна Перемоги тихо йде на другий план.
З 2024 року Україна відзначає 8 травня — День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Цей день прийшов на зміну радянському Дню Перемоги. Для Одеси 8 травня це не просто зміна дати в календарі. Це повернення в європейський контекст, де пам’ять важливіша за паради.
Сьогодні, коли в країні знову війна, цей день гостріше відгукується у серцях одеситів — і насамперед у серцях тих, хто пам’ятає все це не за книгами. За даними ветеранських організацій, в Одесі сьогодні залишилося живими близько тридцяти учасників тієї війни. Цього дня деякі з них ще приходять до Алеї Слави. Вони особливо сумні. «Ми заплатили дуже дорого, щоб це не повторилося! — можна прочитати у їхніх очах. — Невже все було дарма?».
Олег ТКАЧЕНКО