— так називається перша поетична збірка Ірини Немченко.
Дебютантка — кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.
Отже, знайомтесь: Ірина Немченко.
Нарешті ніч. Густий туман
стелився спати,
і день забрав усе лихе,
що міг забрати.
Лишився спокій. Але звідки —
мов крик лелеки…
Мені наснилось — Вам болить,
а я — далеко.
Пам’яті В. В. Фащенка
Цей сивий, як Всесвіт, біль,
від першого дня творіння,
так гірко запахне полин,
коли виривають з корінням,
так тихо шепочуть дощі,
кривавиться час під ногами,
коли на долонях землі
хрещаті з’являються шрами.
Це добре, що не зупиняєшся,
Це добре, що поспішаєш,
Це добре, і страшно болісно —
Колише колиску туга —
Сьогодні не помітила пролісок,
А він не розквітне вдруге.
На півдні надто короткий вечір,
на півдні швидко спадає ніч,
жовтавий місяць розправив плечі
і скинув денні турботи з пліч.
Засяяв густо, червонобоко,
розкидав світла аж до землі,
ліхтар самотньо примружив око —
то давня звичка у ліхтарів.
Майнув метелик — грайлива зірка,
і в мерехтінні дрібних краплин
свій ніжний запах так щедро й гірко
хлюпнув у морок сумний полин.
Ходила ніч довкола
колом, колом,
любила ніч ходити
долом, долом,
любила ніч збирати
зорі в морі
і сіяти світами
долі, долі,
а на світанку скрізь розбризкать роси
і заховатись у вербових косах.
Морський пейзаж до обрію й за обрій
збирає хмари, ладиться гроза,
тендітна хвиля з темної безодні
мідянкою на берег виповза.
Рипить пісок і репаються мушлі,
в повітрі йод на травах степових,
такі скарби, що варто брать подушне
за кожну душу, що вдихає їх.
Це хвилини прощання з дитинством,
сумно й солодко пахне бузок,
в тихім шелесті юного листу
розчиняються тіні казок,
і в безмежному просторі світу
засинає навік самота,
коли теплий і лагідний вітер
так легенько цілує в уста.