За гуманизм, за демократию, за гражданское и национальное согласие!
Общественно-политическая газета
Газета «Вечерняя Одесса»
RSS

Культура

Я Україною просяк!

№18—19 (11155—11156) // 24 февраля 2022 г.
Я Україною просяк!

ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТОГО ЛЮТОГО Олекса Різників — талановитий поет, прозаїк, педагог, громадський діяч, в’язень сумління, видатний вчений-мовознавець, фахівець з порівняльного та історичного мовознавства, святкує свій 85-літній ювілей.

Він має за плечима неординарне життя, багате складними подіями та поворотами, позначене не лише низкою творчих здобутків, а й освітлене участю у боротьбі проти тоталітарного режиму, палкою любов’ю до України, послідовним відстоюванням права українського народу на власну культуру, власну мову, що «була списана, призначена на злам». За свої погляди письменник був двічі ув’язнений, відбув два терміни в радянських концтаборах за звинуваченнями у антирадянській діяльності, а згодом — в українському націоналізмі.

Надзвичайно влучним видалось колись мені порівняння цього високого, кремезного, сивочолого чоловіка з українською мовою, якою він захоплюється й займається все своє життя — м’якою і незламною, співучою і щедрою, глибокою і багатогранною.

Він — це Різників Олекса Сергійович — мій неординарний батько, який у 1958 році, маючи від роду всього 21 рік, разом зі своїм товаришем Володимиром Борсуківським написав «Обращение к народу», що містило цілком зрілі гасла: «Довольно раскалывать мир на два так называемых лагеря! Долой атеистическую пропаганду! Дайте свободу народу! Долой фашистскую диктатуру партии!». За що їх було арештовано вже 1 жовтня наступного року.

Що сформувало його таким? Що змусило так повести себе, зробити цей ключовий у його долі крок? Здавалося б життя його не відрізнялось від життів всіх інших, хто був народженим в страшному 1937 році в м. Єнакієво на Донеччині. Босоноге дитинство, терикони, війна, яка почалася тривожними гудками заводів і шахт, зафіксувалась в дитячій пам’яті літаками і бомбардуваннями і першими в житті румунськими цукерками, а завершилась щастям від повернення батька після німецького полону і радянського концтабору аж в 1946-му. Голод 1947-го, коли розпарена макуха вважалася делікатесом. Переїзд до родичів у Первомайськ (Богопіль) Миколаївської області. Російськомовна школа, піонерія, перші вірші — звичайно ж, російськомовні й про Сталіна.

Можливо поштовхом стало розуміння двосенсовості й роздвоєності радянського життя? Адже батьки, прививаючи сину любов до Бога, чітко наказували нікому не розказувати про це... Повсюдне оспівування величі Сталіна, а вдома — сухі слова мами, що вождь — великий негідник... Чудова українська мова під час виступів талановитих українських артистів Кіровоградського українського музично-драматичного театру ім. Кропивницького, де у 1958 році він працював електроосвітлювачем, а поза сценою — розмови російською...

А можливо причина — гострий розум, вміння чітко аналізувати події та синтезувати нові нестандартні сенси? Критика культу особи Сталіна, окупація Угорщини, бідність і заляканість народу, стан суспільства, у якому, як казав Василь Стус, «звичайне людське прагнення — прожити свій вік в межах елементарної порядності — вимагає надлюдської мужності й надлюдського героїзму», спонукали саме до таких роздумів.

А можливо, це справжній талант, що прагнув свого виявлення й реалізації?

Досить складно відповідати на ці запитання, адже особистість — це завжди протиріччя та поєднання зовнішніх обставин з нелегкою внутрішньою боротьбою, що загострюється в критичних для людини ситуаціях.

Галина Могильницька, одна з організаторів колядування і хору, Олекса Різників, Валентина Різникова (нині Осінська), сестра Олекси
Галина Могильницька, одна з організаторів колядування і хору, Олекса Різників, Валентина Різникова (нині Осінська), сестра Олекси

Цікаво, що сам поет намагався розібратись в своєму душевному мікро- (а чи макро-?) космі на сторінках своєї містерії «Бран», що вийшла в 2005 році. В ній він відтворив переживання й першого арешту й страшну атмосферу одиночної камери, куди потрапив вже вдруге 1 жовтня 1971 року. Він аналізує, як під пресом похмурої тиші цілісна людська особистість ніби розпадається на безліч сутностей, що ведуть напружений діалог між собою. Уважному читачу стає зрозумілим, що для поета бран, полон — це не лише ув’язнення. Бран — це й пута, накладені на людську душу вихованням, пануючою ідеологією, страхом перед насиллям, що лише сама людина може розірвати, щоб стати вільною.

Саме під час першого ув’язнення в результаті подібного болісного внутрішнього діалогу арештант Різників скинув внутрішні пута й пережив своєрідний національний катарсис. Він метався по камері і картав себе за те, що так пізно зрозумів, що він українець!!! «Чому я пишу додому листи російською, якщо ми все життя говоримо вдома українською? Чому я підписуюся «ваш син Алєксей»?? Я ж маю бути Олекса!! Скільки разів мені казав друг і сусід Микола Вінграновський: «Пиши своєю мовою! Чому ти граєшся??».

Друге народження відбулось! Першим, кому він розказав про своє переродження, став подільник Володя Барсуківський, коли 1 січня 1960 року їх звели в одній камері одеської тюрми. Тут вони уже удвох прийняли рішення перейти на українську мову.

Згодом О.Різників писав: «Я зовсім не думав — та й не міг думати в той час, — на яку небезпеку наражаю я себе і своїх близьких, а з іншого — не знав, що це є перші кроки на путь спасенну. І зовсім не думав я — та й не міг думати в той час, — що Мова обере мене своїм служителем, своїм адептом, своїм жерцем. Не знав я ще тоді — що Мова простягне мені руку і врятує мене від зневіри, від трясовини, в яку я тоді поринав. Бо Мова — всепроникаюча духовна субстанція, у якій існує матерія й сама людина»...

Отримавши півтора роки ув’язнення, сидів тато в таборі ЖХ-385/11, с. Явас у Мордовії. Дружив із Сергієм Бабичем, з поетом Сашком Григоренком, з Василем Процюком, бачився з кардиналом Української греко-католицької церкви Йосипом Сліпим, який відсидів 18 років в радянських таборах. Спілкувався з українськими повстанцями-25-літниками, які по-доброму сміялися над таким дрібним терміном його ув’язнення. Від них він навчився польської мови і… незламності духу. До звільнення 1 квітня 1961-го навіть в тих жахливих умовах він знаходив можливість займатись йогою, вчити мови, постійно писати вірші — і вже жодного російською.

А Мова вже не відпускала і вела. З 1962 року — заочне відділення філологічного університету, де він сформувався як дослідник з власним баченням мовознавчих проблем. Знайомство з Святославом Караванським, Ніною Строкатою, Галиною Могильницькою, з прекрасними викладачами філфаку Миколою Павлюком, Федором Ткачем, Василем Фащенком братами Данилками, Андрієм Недзвідським. Творча літстудія — Володимир Яворівський, Анатолій Колісниченко, Олекса Шеренговий, Микола Суховецький. Чудовий гурток польської мови, де він був старостою. Робота в газетах і постійне віршотворення.

Йому пророкували гарну наукову кар’єру — у відзиві М.Павлюка на дипломну роботу студента О. Різниківа «Складівниця української мови» від 1968 року є промовиста фраза: «Автор роботи самостійно розробив принципи будови словника, практично опрацював існуючі погляди на поняття «склад» і місце його у фонетичній будові мови... як нам здається, перше такого роду дослідження взагалі у нашому мовознавстві».

Йому пророкували широкий письменницький шлях — в 1969 році у видавництві «Маяк» мала вийти книжка віршів «Вибухає весна». Але її випуск все затримували, аж поки 11 жовтня 1971 року поета заарештували знову. Його подільницею стає славна Ніна Строката-Караванська. 19 травня 1972 року суд відміряв їй 4 роки, а йому — 5 з половиною. Себто майже в чотири рази більше, ніж за російськомовну антирадянську листівку! Серед закидів — «він носить вуса», «співає українські пісні», «колядує», «не з тими спілкується», «пише і розповідає неправильні вірші», «читає самвидав». З гіркотою тато так сформулював суть всіх звинувачень: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя»…

І знову Мова підтримувала і допомагала. В таборі ВС-389/36 с.Кучино Пермської області, куди було направлено судимого, він продовжив свої мовознавчі студії, не знаючи, що вони будуть оприлюднені лише... через понад 20 років.

А оскільки в О.Різникові щасливо поєдналось наукове концептуальне мислення з даром лінгвіста й не менш талановитого поета, то в таборі він починає опрацьовувати сонетні форми, причому свідомо відмовляючись від чотирьох чи п’яти рим, характерних для класичного сонета, а базуючись всього на двох:

«На моїм гралі дві струни,
Бо решту вітром позривало.
В ось в руках держу цурпалок..
Покинуть? Боже борони»...!

«В камері в мене два дерев’яних ліжка, ходити можу лише взад і вперед. Слідство бачило у моєму житті лише чорне і біле...», — так пояснив він свій нестандартний підхід у передмові до книги, що побачила світ у 2002 році. Під назвою «Двострунне грало» було поєднано 160 сонетів, писаних за гратами. Там, звичайно народжувались вірші, сповнені душевного болю –«Вигасання голосу», «Відчай», або й такі:

«Розігнався був, щоб головою в стінку,
Та вчасно згадав, що заборонено стукати
Посеред горобиної ночі...».

Але саме там народились й вірші-передчуття зовсім іншої тональності:

«Уже світає, донечко, світа...
Упав на серце солов’їний спів...»

Або:

«Очунюєм, як мрець із небуття.
Свідомість проясняється помалу...»

Чи:

«Нова релігія вітрила підійма.
Хоч і вітрильника самого ще нема —
Та море є, попутній вітер віє!».

І там же, за гратами, енергія інтелекту і духу Олекси Різникова проросли оптимістичними віршами — «Багатокрилість» та «Озон», що для нього стали програмними. І сталося справжнє диво — ці та ще п’ять віршів були опубліковані у 1977 році в Мюнхені в книзі «Поезія з-за колючих дротів». Їх, як і десятки поезій інших в’язнів, у пам’яті вивіз юнак з Дніпропетровщини політв’язнень Ар’є Вудка, єврей за національністю.

Наближаючи розпад СРСР О.Різників разом з іншими побратимами— в’язнями сумління брав активну участь в організації Народного Руху, Товариства української мови, згодом «Просвіти». Навесні 1990 року виходить нарешті його довгоочікувана перша книга поезій «Озон». Восени він бере участь у Всесвітньому форумі поезії «Золотий гомін» у Києві, а у грудні його приймають до Спілки письменників України. У 1997 році О. Різників увійшов до керівництва Всеукраїнського «Меморіалу» ім. В. Стуса, певний час був головою Одеської обласної організації «Просвіта».

Він плідно працює — одна за одною починають з’являтись книги «Терновий вогонь» (1993), «Наодинці з Богом» (1998), «З людей» (2000), «Їдло 33-го: словник голодомору» (2003), епічна поема «Ілейко з бога Турейко» (2004, 2012), «Окупація» та «Сміх на гаку» (2005), «Промінь з Одеси» (2000), «Маюнелла» (2018) та понад сотні публікацій в пресі.

Вражає й його філологічний доробок — це десятки статей, унікальні «Складівниця Української мови» (1999, 2003); «Спадщина тисячоліть» (2000), що витримала вже шість доповнених перевидань; «Одноримки. Словник омонімів» (2001). До цього часу він продовжує працювати над неповторним «Кореневим словником української мови» у якому зібрано понад 5400 кореневих основ, на базі яких упродовж багатьох тисячоліть витворювалася українська мова. Капітальна книга «Словогрона Духу» (2015) стала початком оприлюднення цього словника.

Нині пан Олекса очолює Одеське відділення Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих та є головним редактором Всеукраїнського журналу «ЗОНА». У свої 85 він продовжує активно працювати з молоддю і є літературним консультантом обласної організації НСПУ. Його діяльність високо відзначена державними нагородами — він повний кавалер ордена «За заслуги».

Колись Є. Сверстюк в автобіографічному інтерв’ю Василю Овсієнку зазначив, що «…Життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву».

Безсумнівно, що кожен крок на довгому і тернистому життєвому шляху ювіляра був зроблений ним за покликом любові до України. Кожен вірш і кожна його книга були насичені світлом, що розсіювало велику темряву байдужості й безнаціональності, та висвітлювало багатство українського Слова.

Міцного здоров’я, натхнення і нових звершень поету на літературній і мовознавчій нивах! З роси і води!

Ярослава Різникова. Лауреатка літературних премій ім. Г. Сковороди та І. Франка, член НСЖУ



Комментарии
Добавить

Добавить комментарий к статье

Ваше имя: * Электронный адрес: *
Сообщение: *

Нет комментариев
Поиск:
Новости
29/06/2022
В основу марки, посвященной уничтоженному российскими оккупантами самому большому самолету планеты Ан-225 «Мрія», лег рисунок юной украинки Софии Кравчук...
29/06/2022
Распоряжением начальника Одесской областной военной администрации Максима Марченко с 30 июня запрещается на территории Одессы и Одесской области использование и продажа пиротехнических средств, в том числе фейерверков, салютов и петард...
29/06/2022
Украина приступает к торговле электроэнергией со своими европейскими соседями, заявила во вторник Европейская сеть операторов систем передачи...
29/06/2022
Прогноз погоды в Одессе 30 июня —5 июля
22/06/2022
Открывать или нет сезон отдыха на морском побережье Одесской области и места купания должны решать военные. Об этом заявил представитель Одесской областной военной администрации Сергей Братчук...
Все новости



Архив номеров
июнь 2022:
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30


© 2004—2022 «Вечерняя Одесса»   |   Письмо в редакцию
Общественно-политическая региональная газета
Создана Борисом Федоровичем Деревянко 1 июля 1973 года
Использование материалов «Вечерней Одессы» разрешается при условии ссылки на «Вечернюю Одессу». Для Интернет-изданий обязательной является прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка на цитируемую статью. / ams | 0.026