|
|
   |
Мені 18 років. Я роблю безуспішні спроби домовитися то з бабусею, то з мамою, то з лікарями будь-яким чином уникнути від армії. В результаті потрапляю у військову школу кухарів у Сімферополі. Для цього достатньо було просто підняти руку, коли запитали, хто вміє готувати. Так, звісно, готувати я вмів завжди.
Я не вмів стріляти і не хотів цьому вчитися. Не хотів займатися військовою підготовкою та знаходитися в казармі. І не хотів підпорядковуватися завжди п’яним прапорщикам.
Вся служба в армії полягала в ухилянні від самої служби та в приготуванні їжі, і в періодичних самовільних вилазках в місто. Працював практично щодня і готував багато простої їжі. В наряді по їдальні було від 28 до 32 людин. Як правило, це були українці, молдовани, дагестанці, таджики та узбеки.
Все це відбувалося 40 років тому. Хто б міг тоді уявити, що через 40 років я та моя компанія будемо знову щоденно готувати для солдат, але вже в бойових умовах. Що двадцятирічні дівчата будуть на роботі обговорювати, скільки разів вили нічні сирени, і в яких районах міста чутно постріли. Хто б міг уявити тоді, що мої співробітники будуть в чатах обговорювати, чи не впаде російська ракета на спальний район мого міста. Що кожен стане або військовим, або волонтером.
Кожен українець тим чи іншим чином дотичний до війни. Хтось записався до територіальної оборони, хтось рятує та вивозить з-під обстрілів дітей, хтось організовує табори для біженців чи закуповує бронежилети, хтось готує їжу військовим. Всі залучені до спротиву та захисту країни.
Війна об’єднала всіх!
Ми переможемо!
Слава Україні!
Савва ЛИБКИН. Ресторатор. м. Одеса